Блог | Союз спадкоємців, або Чому українська демократія так дратує Кремль

Президент Туркменистану Гурбангули Бердимухамедов призначив свого сина Сердара своїм заступником – віцепрем’єром (у Туркменистані президент також очолює уряд) і головою Вищої контрольної палати країни. Це не перше високе призначення сина президента, який за останні роки вже встиг побувати і депутатом, і міністром. Спостерігачі вважають, що нове рішення президента є доказом того, що він готує сина як власного спадкоємця. Так що прізвище наступного президента ви вже, напевно знаєте, – пише Віталій Портников для Радіо Свобода.

При цьому Бердимухамедов – тільки другий президент Туркменистану за 30-річну історію. Його попередник Сапармурат Ніязов раптово помер й не встиг подбати про спадкоємця, але призначення нового президента не обійшлося без арештів і порушення Конституції. Тепер Бердимухамедов намагається виключити несподіванки й залишити владу "у сім’ї".

І у своїх намаганнях він не самотній на пострадянському просторі. Президент Азербайджану Ільхам Алієв – син свого батька, попереднього президента й багаторічного першого секретаря ЦК республіканської компартії Гейдара Алієва. Син президента Таджикистану Емомалі Рахмона Рустам Емомалі – спікер верхньої палати парламенту, тобто друга посадова особа країни. Колишній президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв передав владу найближчому соратнику Касимжомарту Токаєву. Подейкують, що у нового, поки що формального очільника держави конкуренція з дочкою Назарбаєва Дарігою, також колишньою спікеркою верхньої палати парламенту.

Бажання передати владу комусь із синів проглядається і у намірах білоруського правителя Олександра Лукашенка, який навряд чи випадково згадав про родичів під час виступу на засіданні Всебілоруських народних зборів...

А в Росії? Володимир Путін, звичайно ж, не є сином Бориса Єльцина. Але владу отримав із рук попередника, ба більше – вагому роль у визначені спадкоємця зіграли родичі попередника, його дочка Тетяна Юмашева та її чоловік, який певний час очолював президентську адміністрацію. І це – яскравий приклад непотизму у нібито демократичній державі.

А потім Путін передав владу своєму соратнику Дмитру Медведєву, щоб невдовзі помінятися з ним посадами президента і очільника уряду. І зараз, коли мова йде про транзит влади у Росії, сперечаються виключно про те, чи залишиться Путін при владі довічно або ж вирішить передати владу комусь із власного оточення.

А яку роль у всьому цьому відіграють виборці? Якщо говорити чесно – жодної. Від виборців вимагається тільки формально схвалити те, що вирішили за них, а у більшості колишніх радянських республік громадяни не мають навіть можливості проконтролювати й захистити результати власного голосування. Коли такі спроби здійснюються – найбільш яскравий приклад ми бачили після білоруських президентських виборів 2020 року – влада відповідає на протести силою. Справжнє очманіле середньовіччя!

Таким чином, постійна зміна влади на пострадянському просторі за участю громадян відбувається тільки у п’яти колишніх радянських республіках (якщо не рахувати країни Балтії, окуповані СРСР 1940 року – суспільство цих країн ніколи не вважало їх частиною колишньої імперії). Це Україна, Молдова, Грузія, Вірменія і Киргизстан.

І у кожній з цих країн громадянам доводилося неодноразово виходити на вулиці, щоб захищати своє право на вибір.

Але у них – попри всі проблеми в розвитку, конфлікти з Росією або із сусідами, злодійкуватих олігархів і спроби політиків використати народний гнів – все ж таки вийшло забезпечити один із найважливіших атрибутів цивілізованого світу. Вони не дали замінити процедуру ритуалом, імітацією демократії, а отже зробили важливий крок уперед від Радянського Союзу. І значення України тут є величезним, бо зміни у другій за кількістю населення колишній радянській республіці – важливий приклад для інших.

І це також пояснює, чому українська демократія так дратує Кремль.