Блог | Моя світова війна, в якій ми зобов’язані перемогти
Кремлівська пропаганда затікає навіть у здорові мізки. Ні, я не про розіп’ятих хлопчиків та смажених снігурів, то для дебілів. Натомість інші вигадки тої самої кухні щиро транслюються безліччю простих чесних українців, часом навіть патріотами. Без розвінчання цієї брехні нам буде набагато важче перемогти.
Певно найбільш переможною ходою мізками наших співгромадян крокує імперська брехня про те, хто ж наразі є сторонами конфлікту.
В уяві мільйонів "маленьких українців" оселилась картинка: великі та могутні США та Росія зійшлися в двобої за геополітичне домінування, а нам просто глобально не повезло – ми опинились між двома сторонами чужої бійки та змушені якось виживати. Хтось в цій картинці співчуває Росії, хтось Заходу, інші ненавидять обох "великих панів", які чубляться за наш рахунок…
Попри симпатії та антипатії, в цій картинці є спільна ключова вада – ми, українці, взагалі не вважаємось суб’єктами процесів та стороною глобальної боротьби, нам відведено виключно роль пасивного об’єкта у змаганні великих та сильних. А об’єкти завідомо не мають ні права вибору, ні права на перемогу – за них все вирішують великі.
Ця картина відпочатку крива та облудна, і немає нічого спільного із нашим життям та нашою війною. Зокрема моїм життям та моєю персональною війною.
Америка, НАТО або ЄС ніколи не пропонували мені стати тим, ким я є – українцем, європейцем, вільною людиною та громадянином. І за великим рахунком до подій останніх двох місяців навіть не особливо підтримували цей мій вибір та шлях.
Америка не розвалювала Радянський Союз, як би про це не брехали на Росії. Його розвалював я разом з мільйонами українців, балтійців, кавказців, на той час навіть росіян – всіма тими, хто мріяв втекти до вільного світу з "тюрми народів". Це ми виходили голодувати на Майдан у Києві, наших однолітків рубали саперними лопатками у Тбілісі та давили танками у Вільнюсі та Баку. Тодішній президент США Буш-старший переконував нас, виступаючи посеред Києва, що відділятись від Росії не треба, треба разом "будувати демократію", і був вражений коли його дружно засвистали тисячі українців.
Америка ніколи не кликала мене до НАТО – це я хочу втекти до НАТО від Росії, щоб в часі агресії мати захист згідно 5ї статті Атлантичної Хартії. НАТО створилось в момент, коли СРСР висував до Туреччини вимоги, дуже схожі на ті що зараз до нас або перед тим до грузинів – і саме НАТО тоді зупинило переможний похід товариша Сталіна.
Країни Центральної Європи та Балтії, як тільки звільнились з під радянської окупації, доклали шалених зусиль щоб потрапити до Альянсу, куди їх так само ніхто не кликав та спершу не збирався приймати. Вони стукались роками, нарешті домоглися свого – і от тепер їхні кордони захищають від "зелених чоловічків" американські та британські вояки з "Петріотами", "Абрамсами" та всім іншим "фаршем". Ми ж тоді грались у кучмівську "багатовекторність", тому вже 8 років воюємо проти Імперії самі, "захищені" фількиною грамотою Будапештського меморандуму.
"Гейропа" ніколи не кликала мене до ЄС. Це я виходив на барикади Майдану з прапором Євросоюзу, чим вражав західних європейців – жодному з них ніколи не спало б на думку загинути під "символом брюсельської бюрократії". Але для мене це символ верховенства права, рівності громадян, незалежних судів та вільних виборів, і всього того що відрізняє "прогнилий Захід" від Мордора за нашим східним кордоном.
Не Брюсель, а я сам пов’язав на куртку стрічку в кольорах мого прапору та прапору "брюсельських бюрократів", і дотепер зберігаю її – у плямах бензину та крові на згадку про 18-те лютого на Інститутській. Це я прагну, щоб раніше чи пізніше після "Ще не вмерла" обов’язково грала "Ода радості" як гімн нашої спільної Європи, континенту моїх свідомо обраних цінностей.
Америка не змушувала мене прагнути самому обирати собі владу, лиш показала на прикладі як це буває. І коли на Росії "государь" не змінявся вже майже чверть століття (не рахуючи "потєшної" перезмінки з його ж балаганним блазнем), в підкореній Росією Білорусі диктатор просидів третину століття і сидітиме далі – тепер вже по лікоть у крові, – це не Америка, а я сам разом з такими ж як я за цей час поміняв собі шістьох президентів, в п’яти випадках мирно, а в чотирьох навіть зовсім спокійно та нуднувато. І байдуже, що в більшості випадків мій персональний вибір не співпадав з вибором більшості – головне що це був вибір, і це саме я, а не Америка, воюватиму за те, щоб так було далі.
Не Америка навчила мене ненавидіти рабство та цінувати свободу. Це зробив Радянський Союз, хоч і намагався добитись зворотного. І коли на Росії запроторюють до тюрми 16-літнього підлітка за те, що він у комп’ютерній грі (!) підірвав віртуальний (!) офіс ФСБ – це не Америка, а я готовий воювати за те, щоб моїй донці таке не загрожувало.
Коли на Росії звільняють вчительку за вірші Хармса – бо той був засуджений при Сталіні, а отже був "фашистським посіпакою" (!) – Америка навряд чи про це навіть чула. Це я хочу щоб в школах вчили вірші Стуса, а в листопаді ставили свічки по братах мого діда, померлих у голодомор – і зокрема за це воював у 2014му.
Коли на Росії спалює себе серед площі один з останніх носіїв тисячолітньої удмуртської мови – це не Америка, а я згадую як так само у відчаї від русифікації себе палили Василь Макух та Олекса Гірник, і воюватиму щоб за нашу мову більше не довелося горіти заживо.
Це – моя персональна війна, я – її суб’єкт, цілком свідома сторона конфлікту. Конфлікту дійсно глобального, і не тільки в географічному сенсі – це конфлікт цінностей, цивілізацій, несумісних між собою способів життя та мислення. Я свідомо обрав свій шліх, і готовий за це воювати.
Так само його обради мільйони українців, грузинів, білорусів, і навіть крихітна дещиця росіян. Для кожного з нас ця війна – особиста, усвідомлена, ми всі її суб’єкти, а не об’єкти у "протистоянні великих".
Позиція "ми не суб’єкти, ми тут між дядями опинились" дуже зручна для виправдання особистої об’єктності, страху зробити власний вибір. Більшість тих, хто радісно транслює брехню про "глобальне протистояння, де нами маніпулюють" ніколи не виходив на барикади, не йшов добровольцем на фронт, та й на "гражданці" не рипався, не виступав та не наривався. Слабодухим потрібна "відмазка" і виправдання своєї ницості, і теза "від нас все одно не залежить" дає їм моральний прихисток. Заради нього вони транслюють облуду несуб’єктності, тим самим працюючи на ворога – і навіть не замислюючись над цим.
Але залежить саме від нас. Не тільки від нас – на жаль, і від наших ворогів, на щастя, і від наших союзників. Але від нас таки в першу чергу. Бо це таки наша війна, персонально кожного, хто вважає себе українцем, громадянином, просто вільною людиною. Ми – суб’єкти цієї війни, кожний з нас і ніхто інший. І те що наша війна таки стала передовою глобального світового протистояння і "великі та сильні" нарешті помітили її – просто збільшує наш шанс на перемогу.
Ми не перші, хто в наших краях розпочинали подібну війну двох світів – війну вільних людей проти Імперії Зла. І ні кому з поколінь наших попередників не підвозили "Стінгери" та "Джавеліни" від тих, хто в своїх краях виграв побідну війну пару століть тому, і нам нічим особливо не зобов’язаний. Тож харош міркувати про "глобальні розклади" – просто спокійно воюємо далі цю нашу власну війну, так довго, як знадобиться. Війну, в якій ми не просто суб’єкти, а суб’єкти зобов’язані перемогти.
