Блог | Державна зрада, або Чергова мильна булька Зекоманди

Рівно 24 роки тому, 20 травня 1996 року, я, посол України в США, був запрошений до Білого Дому, де мене поінформували, що американська сторона погодилася на створення міждержавної комісії Кучма-Гор.

У вересні 1996 р в ході візиту до Вашингтона секретаря РНБО В.П.Горбуліна в спільному комюніке зазначалося, що двостороння комісія буде "поглиблювати стратегічне партнерство між двома країнами".

На п’ятому році існування молодої української держави наші відносини вийшли на високий рівень стратегічного партнерства. США фактично проголосили Україну своїм союзником і заявили всьому світові і, насамперед, Росії, що Україна більше не належить до виняткової сфери інтересів і впливів Росії.

Це була велика наша перемога і значна геополітична подія, завдяки якій Україна могла зберігати - з більшим чи меншим успіхом – свою міжнародну суб’єктність та незалежність.

Підтримуючи Україну, США виконували заповідь двох класиків геополітичної думки – Зб.Бжезинського та Г.Кіссінджера: після двох кривавих світових воєн ніколи більше не дозволяти, аби Європа контролювалася якимось єдиним центром сили – Німеччиною чи Росією.

У 2008 р курс на стратегічне партнерство був підтверджений президентом В.Ющенком та Дж.Бушем-молодшим, коли було підписано українсько-американську Хартію стратегічного партнерства та безпеки. Не було жодного президента України (за винятком хіба що Януковича), жодного міністра закордонних справ, жодного відповідального державного діяча, який би не розумів життєво важливе значення стратегічного партнерства для нашої держави.

І от тепер, коли Україна зазнала кривавих ударів російської агресії, знайшовся такий "видатний діяч сучасності" - президент Зеленський, який або нічого не розуміє в суворих реаліях геополітики, або свідомо (що більш імовірно) веде лінію на капітуляцію перед параноїдальними домаганнями Путіна. Україна українська або Україна малоросійська, постсовєтська – яка ж бо різниця!

Під час підсумкового інтерв’ю 20.05.2020 президент, котрий плутано і алогічно намагався переконати глядачів у своїй людяності й всеблагості, показав свої ікла, коли мова зайшла про П.О.Порошенка. Ненависть ЗЕ-президента до Порошенка настільки ірраціональна, що лідер монобільшості, хоч його про це не питали, прохопився згадкою про "плівки Порошенко-Байден", оприлюднені "випадково" напередодні прес-конференції проросійськи-кагебістським агентом.

Ця "сенсація" стала черговою мильною булькою, як і багато затій Зе-команди. Але, луснувши, вона нанесе величезну шкоду не тільки Зеленському, але, на жаль, Україні, її міжнародному становищу.

Зеленський, якого, подейкують у Вашингтоні, ненавидить Трамп, своєю згадкою про таємну розмову п’ятого президента України з віце-президентом США виносить цю російську провокацію на вищий рівень й завдає удару по Дж.Байдену та демократичній партії Сполучених Штатів.

Тим самим, Зеленський, який, на мій погляд, ніколи не стане справжнім державним діячем, руйнує двопартійну підтримку України в США, чим шкодить вищим державним інтересам України, підриває одну з важливих опор нашої національної безпеки. Між тим, я добре пам’ятаю свої зустрічі в Сенаті США. І завжди усміхнений сенатор-демократ Байден, і сповнений величі сенатор-республіканець Макконелл, які були недругами у внутрішній політиці, одностайно підтримували незалежність України.

Уявляю, що відчуває П.Порошенко, який упродовж своєї політичної кар’єри, незважаючи на всі труднощі, вибудовував українсько-американський союз – коли бачить, як нищиться безцінне, важко здобуте надбання української зовнішньої політики.

На цьому фоні трагікомічно звучить повідомлення про притягнення П.Порошенка до відповідальності за державну зраду.

Державна зрада. Це страшне за своєю суттю звинувачення.

Що це таке?

Державна зрада, на мій погляд, – це оприлюднення будь-яких розмов (тим паче – грубо змонтованих) на вищому рівні. Уявіть, що опубліковано таємні розмови Путіна та Сі Цзіньпіна: що було б з тим, хто це зробив?

Державна зрада – це плазування перед агресором, це поступки йому в зовнішній та внутрішній (кадровий, інформаційній, etc) політиці.

Державна зрада – це знищення міжнародних надбань попередньої влади, здобутих неймовірно важкими зусиллями під час війни з російським агресором.

Державна зрада – це відмова від підтримки української мови, Шевченкового слова, це формула "какая разніца?" й дозвіл носіям російських паспортів та цінностей російського міра втручатися в політичне життя України.

Державна зрада – це переслідування ветеранів Майдану та АТО, це перервання тяглості української зовнішньої політики починаючи з 1991 року, її курсу на євроінтеграцію та членство в НАТО.

Прийде час, коли ці та інші звинувачення будуть пред’явлені нинішнім призвідцям хаосу та руйнації держави.

P.S. Л.Д. Кучма, який починав з ненависті до свого попередника Л.М.Кравчука, швидко зрозумів свою помилку, що викликало захоплену оцінку Б.Клінтона – я свідок тому.

Той, хто не розуміє, що стоїть на плечах попередників – перетворюється на духовного карлика.

Хочу вірити, що ще прийде час, коли В.Зеленський запропонує П.Порошенку стратегічний союз в ім’я майбутнього України. Чого тільки не буває в політиці…