Блог | Чому Кадиров шукає Бандеру

Цей текст було написано ще до війни.

Але він досі актуальний і пояснює, чому Кадиров шукає Бандеру.

Бандера matters

Він народився понад сто років тому, коли імперії, яким залишилося існувати менше десятиліття, ще виглядали вічними. Коли слово "український" розуміла лиш жменька інтелектуалів і політиків на околицях Австро-Угорщини і Росії. Його вбили, коли Радянський Союз панував над третиною планети, а комунізм, здавалося, перемагає демократичний Захід. Коли все українське виглядало приреченим на погибель і забуття.

П'ятдесят років його життя припали на колосальні зміни у житті людства: дві світові війни, зникнення старих і поява нових держав на мапі, небачена хвиля політичного насильства, технологічна революція. Наступні трансформації були такими ж швидкими і глибокими. Ми живемо в зовсім іншому світі, ніж той, де формувався і який намагався формувати Степан Бандера. Але дискусії про нього досі не змовкають в Україні, періодично вихлюпуючись поза її межі. Він досі важливий для сьогодення. Ним захоплюються та ненавидять так сильно, ніби досі триває його боротьба.

Але насправді ж триває! Хай як змінився світ із часу смерті Бандери, боротьба українців за свободу продовжується. Наша столітня війна не закінчилася. І навіть головний ворог у ній, попри різні назви – Російська імперія, СРСР, Російська Федерація – залишається незмінним. Він дуже добре розуміє тяглість борні. Тому для Росії бандерівцями є і партизани 1940-50-х, і активісти Помаранчевого та Євромайданів, і солдати, що стримують наступ росіян на Сході. Це розуміють та відчувають самі українці. Тому червоно-чорні прапори, бандерівське вітання "Слава Україні!" – невід‘ємний атрибут боротьби за свободу.

Бандера став символом українського визвольного руху ще за життя. Йому було лиш 26, коли його ім‘я стало відомим тисячам українців. Горда постава на польських судах в 1935-1936 роках зробила Бандеру народним героєм. Допоки він сидів у в’язниці, за її мурами уже звучали народні пісні про нього. Українці, нищені терором чужинців, принижувані ними, прагнули такого героя: молодого, незламного, здатного чинити спротив. Такого, якими більшість із них не зуміли стати, але потребували бачити серед своїх.

Степан Бандера усвідомлював цю місію. Тому вдруге пішов на смерть, знову кинувши виклик наступним окупантам України – нацистам. Він відмовився скасувати Акт відновлення незалежності України. Цього разу його чекала загибель у нацистському таборі. Але він залишився живим і вийшов на волю на руїнах держави, яка погрожувала йому смертю.

Він мав залишатися символом усього визвольного руху українців. Останнє було найважчим. Маємо проникливі рядки, написані самим Бандерою:

"Мушу Вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кров’ю Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація – це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта "за склом" не надаюся".

До перетворення Бандери у символ українського визвольного руху доклалася й ворожа радянська, а потім російська пропаганда. У різні часи персоніфікація була одним зі способів протидії руху. Тому його учасники, перш ніж стати бандерівцями, були петлюрівцям, а ще перед тим – мазепинцями. Таким чином пропагандисти акцентували: імперії протистоїть не народ, а окремі погані його елементи. Після Другої світової бандерівцями стали не лише українці, але й представники народів Балтії, Кавказу та взагалі будь-хто, здатний піднятися проти Кремля. Тому нині Москва протистоїть не тільки українському націоналізму, а й небезпечним для неї антирадянським настроям. Бо саме ці настрої є найбільшою загрозою для Путіна.

Ім‘я керівника ОУН для українців уособлює нині ще й повернення пам’яті про забуті чи нещадно перекручені сторінки нашої історії. Ще недавно один із головних антигероїв минулого, Бандера повертається. Не лише в текстах істориків чи письменників, але в пам‘ятниках чи назвах вулиць. Позитивне ставлення до Бандери зросло з 20% у 2010 році до 36% у 2020, а негативна оцінка навпаки зменшилася з 60% до 34%. І на сьомому році війни серед українських школярів у соцмережах вірусною стає пісня "Батько наш Бандера".

Сприйняття Бандери в українському суспільстві нині стало мірилом самодостатності. Воно демонструє нашу готовність бути собою. Це нелегко для нації, яку нещадно витирали з історії.

Ми маємо не лише право на героїв, які можуть не подобатися сусідам. Але й обов‘язок –оцінювати своїх самостійно. В Бандері є те, чим можна захоплюватися і те, що варто засуджувати. Але це слід робити, виходячи з власного бачення, а не тому, що його біографія викликає роздратування в Росії, Польщі, Ізраїлі чи десь інде.

"Бандера – неоднозначний герой", – лунає звідусіль. Але однозначні героями не стають. Творити історію, не роблячи помилок, неможливо. Не помилятися – привілей тих, хто нічого не робить. Бандера робив.

Може, якби ми жили в країні, де немає загроз свободам громадян і втрати незалежності, постать Бандери втратила б політичну актуальність. Він став би лише одним із персонажів нашої історії. Але теперішнє брязкання російської зброї на наших кордонах демонструє: Бандера matters, бо нагадує українцям про опору на власні сили. Бандера matters, бо застерігає Росію та світ: Україна чинитиме спротив.