Як країну ділити будемо?

У бурхливих політичних подіях останніх місяців якось майже непоміченим пройшло заяву Юрія Андруховича про бажаність відділення від України Криму і Донбасу. Після короткочасної "бурі в склянці води" з одповіддю Ганни Герман та кількох професійних патріотів з іншого табору, схоже, що єдиним опонентом західноукраїнського письменника залишився хіба що Дмитро Табачник. Триває уповільнена суперечку з "заклятими друзями" з Галичини - тепер уже помінявшись з ними ролями. Ще б, якщо раніше в "спробі розвалити країну" звинувачували тільки "головного русофіла" і його однодумців - то гріх було б не скористатися словами настільки ж "головного українського патріота" для нищівної критики. Тим більше, що незважаючи на удаваний обмін ролями - по суті ж нічого не змінилося. Дмитро Володимирович як вважав, так і вважає галичан "окремою нацією", а його критика думки Юрія Ігоровича зводиться в основному: "Та нікуди Ви від нас не дінетесь". А сам представник "цитаделі української демократії" продовжує бачити цю демократію в звичному ключі "переважної більшості". Яке, взагалі-то, в сучасній політичній традиції прийнято називати не демократією, а охлократією - владою натовпу. Ну правда - чим принципово відрізняється позиція Андруховича від, скажімо, Жириновського, давно пропонує "дати свободу Західній Україні"? Та нічим - логіка одна і та ж. Отримати "контрольний пакет" на загальнонаціональних виборах для своєї електоральної групи, провести у владу потрібних людей - і потім щосили "чморіть" переможених. Причому - постійно, користуючись їх постійним меншістю. Адже всі роки незалежності в Україні як було? Розподіл симпатій виборців до того чи іншого кандидата коливалося в межах "статистичної прогрешності" в пару-трійку відсотків. А то й менше - як на "простягнутих за вуха" парламентських виборах 2007 року, коли об'єднані помаранчеві-біло-сердечні сили отримали аж на пару депутатських мандатів більше, ніж їх біло-блакитно-червоні конкуренти. А з якою бухгалтерською точністю підраховувалися голоси в президентській гонці-2010? Ну кому ж із серйозних політиків сподобається така ситуація з дуже непереконливо перемогою, що ставить під сумнів з такою працею досягнуту легітимність? Правда, після Майдану націонал-демократи всерйоз увірували, що "статистична похибка" завжди буде на їхньому боці. Прорахувалися - і дуже жорстоко. Але висновків не зробили - опозиційна риторика по колишньому починається не з близьких всім без винятку громадянам комунальних тарифів - а з "зрадницьких Харківських угод", і "наступу на українську мову". Юрій Андрухович опинився просто найраціональнішим серед всіх цих мрійників. Раз не можна "розбудовать" стабільна держава за рецептами Донцова, Бандери та Ющенка - значить, треба від нього "відрубати хвости" у вигляді регіонів, які ніколи не погодяться бути в цьому "ідеалі" нацією другого сорту. Як і насильно українізуватися - щоб "бути, як усі". До речі, ідея "відділення", хоч і в модифікованому вигляді, ця вже висловлювалася майже 6 років тому - коли дуже велика "демократка" Юлія Тимошенко з трибуни Майдану запропонувала "оточити Донецьк і Луганськ колючим дротом ". Але горезвісна "дріт" виглядає якось недемократично в 21 столітті в країні, яка претендує на "європейськість". Надто вже цей атрибут асоціюється чи то з гетто, чи то з резервацією, чи то - з просто концтабором. Так що з цієї точки зору думка про надання "незручним" регіонам повної самостійності - дійсно крок до демократії. жаль, крок - це ще не сама демократія. Демократично розходилися Чехія і Словаччина - без зайвих образ, і, тим більше - без "крові", якій постійно лякають прихильники "єдності будь-яку ціну". Хоча, звичайно, інші "брати-слов'яни" з Югославії цієї кровиночки дійсно пролили неміряно - в боротьбі за краще "розмежування" і "етнічну чистоту" своїх територій. Проте, як говорилося вище, у нас ідея зменшення "ворожого" електорату висловлюється зовсім не з метою створення моноетнічності-гармонійного держави. Прибрати Крим і Донбас - чи Львів з Івано-Франківськом - і тоді ініціаторам розділу можна легко перемогти. "Своїх" то буде вже не 51% - а відсотків 70. Питання тільки - що робити з рештою 30-ма? Повинно бути, без "колючого дроту" все ж не обійтися. Але ще важче обійтися без "образу чергового ворога" - із зникненням якого у колишніх безроздільно переможців можуть виникнути дуже серйозні проблеми. У "демократів" вони, власне, ніколи й не закінчувалися - достатньо лише подивитися вражаючий список їхніх партій з кандидатами в "рятівники нації". Але й монолітну єдність (і монополія на владу) Партії Регіонів теж може серйозно похитнутися, якщо в "новій Україні "не було б не тільки Галичини, а й решти анти-російськомовного Правобережжя. Довелося б відповідати і за закриті шахти з спустілими моно-містами, що розвалюються будинки з іншою інфраструктурою на тлі формально найвищого серед українських територій рівня ВВП. На російськомовній же ідеї адже "пасуться" не тільки ставленики великого донецького бізнесу - але й ті ж комуністи. А раптом союзний Кремль вирішить, що модернізовані "спадкоємці Ілліча" зможуть забезпечити російському бізнесу кращі умови для скупки ласих для нього об'єктів на території гіпотетичної "Малоросії"?

Переможець отримає все

Втім, всі вищеописані резони тепер уже носять виключно академічний характер. Пропозиція Юрія Андруховича запізнилося рівно на 6 років. Дуже характерно для його однодумців. Пропонувати Донбасу і Криму відокремитися треба було під час Майдану та Сєвєродонецька. На худий кінець - під час "медового місяця" Ющенка, коли він щосили розставляв по Україні лояльні йому кадри. Ось тоді б щедру пропозицію націонал-демократів могло бути доброзичливо розглянуто. Але замість цього генпрокурору Піскуну дали команду "фас!" На кримінальні справи проти "сепаратистів". А тепер вже, як кажуть, "поїзд пішов". "Розум, честь і совість" з Галичини опинилися у становищі "удава", який проковтнув занадто велику здобич - та й не помітив, як сам опинився в ролі останньої. Переможцям з Донецька тепер не треба відділятися від решти України для збереження влади - вони і так отримали владу над усією країною. Яка після скасування політреформи стала ще більш всецілої. А адже, при спостерігається нині зворушливою синергії Банковій, Конституційного суду і дружної команди "тушок", схоже, на банальному відкаті у 2004 рік справа не закінчиться. І повноваження президента можуть бути збільшені до такої міри, що й Кучма буде почувати себе на цьому тлі "борцем з авторитаризмом". А "фактор статистичної похибки" на виборах, раніше погрожував "качнути маятник в інший бік" - так він вже особливо і не страшний. Не тому, що прихильників націонал-демократичних ідей, готових проголосувати хоч за чорта - аби він був не "москаль", стало в Україні менше. Хоча, дивись, і цей фактор через кілька років може зіграти свою роль - даром, чи що, Табачника призначили міністром освіти? Вчаться "регіонали" на чужому досвіді - ще як вчаться. Он, Данилич захопився роздачею своїм російськомовним друзям жирних економічних "слонів" - одночасно віддавши на відкуп друзям-галичанам "гуманітарку". А ті виховали йому, ну хай не за 8, а за всі 13 років з моменту отримання незалежності і до Майдану цілу когорту молодих людей, готових боротися за прозахідні ідеали. У підсумку Кучма з командою отримали безславну відставку. Але зусилля Дмитро Володимировича на ниві " правильного освіти "- це стратегія, ефективна лише в далекій перспективі. А ось суворе дотримання виборчого законодавства - штука куди більш серйозна і швидкодіюча. Не секрет адже, що до недавнього часу найважливішим чинників перемоги помаранчевих кандидатів була майже стовідсоткова явка виборців в Західній Україні - на тлі помітної інертності їх візаві з Південного Сходу. А взимку 2010 донеччан, які вирішили пересидіти вибори у себе на квартирах дуже ввічливо стали запрошувати в спеціально пригнані до під'їздів автобуси - з подальшою доставкою на дільниці для голосування. Що, цю формально цілком законну технологію зможуть до наступної кампанії перейняти і в Галичині? А навіщо - там же і так голосують, як за часів СРСР? Шкода тільки - лише "на папері". Тому що насправді, кілька мільйонів самих "свідомих" виборців у доленосні для України дні зазвичай знаходяться ну дуже далеко від улюбленої "неньки". І навряд-чи ризикнуть втратити - навіть не роботу взагалі, а всього-то кілька сотень євро або доларів - щоб, приїхавши додому, особисто віддати свій голос на виборах. У посольства з'явитися теж побояться - вони ж все майже суцільно нелегали. Це, взагалі, в дусі та емігрантів всіх "хвиль" і "заробітчан" - замість реальної допомоги своїй країні лише зітхати в "діяспорніх" кабачках про "клятих омоскаленних манкуртів", що заважають перетворенню України в зразково-показову європейську країну. Донедавна ця проблема вирішувалася просто - через місцеві "виборчкоми", що складаються суцільно з місцевих ж уродженців. Включає спостерігачів з Партії Регіонів - яким не було особливого резону проявляти зайву принциповість стосовно помаранчевих земляків. Тому народ масово голосував "за себе і за того хлопця" (або дівчину), давно виїхали до Іспанії гарувати на будівництві (або в Італію - виносити "качки" з-під місцевих старичків). А тепер приїдуть спостерігачі-"варяги", Прикордонна дасть централізовані списки громадян, які залишили країну і так не повернулися додому. А адже за видачу їм бюлетенів передбачена і кримінальна відповідальність - яка не забариться обрушитися на голову порушників, благо, процес призначення-зняття Генпрокурора тепер перебуває цілком у компетенції президента ... Так навіщо при такому розкладі біло-блакитним переможцям займатися дурницями щодо добровільного самовідокремлення їх вотчини від решти країни? Або фантазіями в дусі Жириновського щодо насильницького відділення Галичини - якщо кілька мільйонів її населення і так абсолютно добровільно позбавили себе виборчих прав? А без цих мільйонів "маятник" виборчих симпатій в найближчому осяжному майбутньому навряд-чи хитнеться у бік переможців Майдану. Так що пропозиція Юрія Андруховича про добровільний поділ України нині не актуальне - поки по обидві сторони барикад знаходяться люди, які зробили своїм девізом: "Переможець отримає все". І, поки і політики, і багато громадян будуть сповідувати цей "військовий" принцип, що передбачає переможців і переможених (замість "просто більшості" і "меншості" в дійсно демократичних країнах) - особливих надій на дружне і стабільне громадянське суспільство у нас теж не передбачається, навіть при формальному єдності держави.