"Ми в Раду не працювати прийшли!"

Це здорово - мати сильного противника, на якого завжди можна звалити власні невдачі. У більшості випадків дійсно винен буде цей самий противник, а й в інших ситуаціях, коли вся справа у вашій власній некомпетентності, нехлюйство та організаційної безпорадності, соромитися не треба - валіть все на опонента. Сформуйте йому демонічну репутацію, подібну репутації середньовічного диявола, який завдяки зусиллям інквізиції вважався в народі непереможним і всемогутнім. Головне - щоб ніхто не помітив волаючого протиріччя між постійної декларацією боротьби з режимом і постійної ж демонстрацією марності очікування якихось конкретних результатів цієї боротьби: чорна воля злочинної влади всі спроби щось зробити зводить до нуля. А значить, і напружуватися не варто.

Найбільш наочно це проявляється в голосуваннях опозиції з ключових питань, які сама ж опозиція нерідко і оголошує локальним миттєвим філією "останнього і рішучого бою". Чи не оголошені такими проекти законів теж провалюються завдяки розслабленості опозиції, хоча, будучи прийнятими, вони зіграли б на руку опозиції і Україні в цілому.

Як це сталося, наприклад, 4 червня в ході голосування за скасування привілеїв вищого чиновництва. Проекту закону "Про скасування необгрунтованих пільг і привілеїв для осіб, уповноважених виконувати функції держави" не вистачило для прийняття всього 23 голоси. Однак за проект не голосували 22 депутати від "Батьківщини", 4 ударівці і 5 свободівців. Разом 31 голос.

Проект цей, звичайно ж, не змінив би долю України. Невідомо взагалі, підписав би його Президент чи наклав би вето. Але це вже була б проблема Президента. Йому довелося б або пояснювати, громадянам України, чому він не хоче скасовувати необгрунтовані пільги вищих керівників держави, або мовчки визнати, що добровільно відмовитися від пільг ні він, ні його уряд не здатні. Але чи дала опозиція Януковичу таку можливість? Ні. Іміджевий проект опозиції за авторством Яценюка, Кличка і Тягнибока був провалений і знятий з розгляду.

Причому опозиція вже навіть не обтяжує себе поясненнями, чому так сталося. Всякому патріоту країни має бути ясно, що в усьому винна злочинна Влатом. Це, мовляв, депутати більшості мають голосувати за проекти опозиції, а не сама опозиція, яка в умовах домінування злочинної влади нічого зробити не може. Але цифри уперті: наявність опозиційних депутатів на робочих місцях дозволило б позбавити чиновників пільг.

Зрозуміло, у всіх відсутніх опозиційних депутатів були поважні причини. Ми віримо їм на слово і поважаємо їх обставини. Але це не знімає з порядку денного основного питання: навіщо нам опозиція, у якої замість роботи - суцільні поважні причини щоб не працювати?

Рада 19 квітня намагалася відправити у відставку уряд Азарова. Там була складна ситуація, позитивного голосування можна було досягти тільки при консолідованому голосуванні опозиції, КПУ і більшості позафракційних. Однак при 190 голосах "за" проект не підтримали 14 опозиційних депутатів.

Голосування за скасування пенсійної реформи 17 квітня: 223 голоси "за". Причому "Батьківщина" і УДАР недодали по 7 голосів, "Свобода" притримала один голос. А не вистачило-то всього три голоси.

Другого квітня - теж спроба скасування пенсійної реформи, 6 голосів не вистачає, 12 опозиційних депутатів не голосують. Правда, це не проект опозиції, але раз вже вона його підтримувала - чому б і не доподдержать до прийняття, благо можливість була?

Втім, з пенсійною реформою все зрозуміло, наша опозиція досить ліберальна, щоб розуміти цинічну економічну вигоду від підвищення пенсійного віку. Опозиційний статус змушує політиків грати в соціальний популізм і кричати про необхідність скасування пенсійної реформи, проте їм набагато вигідніше дозволити владі цю реформу здійснити, а потім, змінивши цю владу, розвести руками, мовляв, все вже сталося, назад не відіграти.

Неодноразове голосування за призначенням виборів у Києві, звичайно, не могло бути позитивним навіть у разі голосування всієї опозиції в повному обсязі, але тим не менше - і в ході цих голосувань дисципліна опозиційних депутатів залишає бажати кращого.

Кумедний був випадок в січні поточного року, коли за декриміналізацію статті Тимошенко не змогли проголосувати 25 депутатів від "Батьківщини".

Самі представники опозиції передбачувано все валять на "більшість" і брак голосів. Ось що розповів нам депутат Сергій Соболєв ("Батьківщина") :

"У опозиції поки немає потрібної кількості голосів. Набирається тільки близько 180. Всі інші, хто голосує - це або голосу перебіжчиків ПР, або ситуативне голосування. Це ті, хто пробує попіаритися. Зараз опозиція готується до того, щоб стати більшістю. Всі законопроекти, які зараз виносяться на голосування, розраховані на майбутнє, тоді, коли опозиція стане більшістю. Крім того, ці законопроекти - спроба переговорів з незалежними депутатами, які ще залишилися. Хоча багато хто з них , які заявляли себе незалежними, коли мова йде про відставку Кабміну, відразу стають дуже залежними. Те ж саме відбувається і з комуністами. Начебто проводилися переговори, але коли йшлося про відставку Кабміну, вони дають два-три голоси - і все ".

А от як бачить ситуацію екс-опозиціонер Віталій Немилостивий :

"З одного боку, все банально, з іншого - складно. З одного боку - відсутність дисципліни, з іншого - є різні життєві ситуації, поважні причини. Але буває, що люди не згодні з суттю самих питань. Що робити? Спілкуватися, спілкуватися і ще раз спілкуватися, люди повинні між собою розмовляти, обговорювати і приймати спільне рішення.

Інший момент - треба домовлятися з владою, з більшістю. Йти на переговори, голосувати за їхні законопроекти. А якщо не голосувати за закони, які пропонуються владою, то більшість теж не голосуватиме за закони опозиції. Це вже не політичні рішення, а дитячі ігри ".

Ні, і не умовляйте. Коли низка випадковостей і "поважних причин" виглядає просто-таки суцільний - це вже не випадковість і не поважні причини. Це тенденція. Чітка тенденція, по-перше, нездатність опозиції контролювати своїх депутатів; а по-друге - небажання вести хоч якусь роботу в парламенті. Можливо, Яценюк і його друзі таким способом намагаються продемонструвати деструктивну роль влади. Але на ділі вони показують, що прийшли до парламенту аж ніяк не працювати.