"Над Бабиним Яром пам'ятників немає". Продовження

Початок читайте тут

ПАМ'ЯТНИК

Вже з початку 60-х років кожне 29 вересня тут збиралися відомі київські дисиденти, такі як письменники Віктор Некрасов, Гелій Снєгірьов, Василь Стус та інші - в основному росіяни й українці, - які влаштовували мовчазну акцію протесту, вимагаючи зведення в Бабиному Яру пам'ятника розстріляним євреям. "Над Бабиним яром пам'ятників немає", - написав тоді Євген Євтушенко.

Над Бабиним Яром пам'ятників немає.

Крутий обрив, як грубе надгробье.

Мені страшно. Мені сьогодні стільки років,

Як самому єврейському народу.

Над Бабиним Яром шелест диких трав.

Дерева дивляться грізно, по-суддівських.

Всі мовчки тут кричить, і, шапку знявши,

Я відчуваю, як повільно седею.

І сам я, як суцільний беззвучний крик,

Над тисячами тисяч похованих.

Я - кожен тут розстріляний старий.

Я - кожен тут розстріляний дитина.

А на затвердження офіційних властей про те, що в Бабиному Яру були розстріляні не тільки євреї, Віктор Некрасов колись вимовив фразу, що стала класичною: "Так, у Бабиному Яру розстріляні не тільки євреї, але тільки євреї розстріляні тут за те, що вони були євреями ".

ШИТИ ліврів ЄВРЕЯМ ПОКИ РАНІШЕ ПЕРЕДЧАСНО

Покійний Володимир Васильович Щербицький, колишній член Політбюро ЦК КПРС і колишній перший секретар ЦК комуністичної партії України, євреїв не любив. На дух їх не виносив, не побоюся цього слова. Відчував до них якусь гидливість, особливо до їх зовнішності. А найбільше йому носи єврейські не подобалися - горбаті і великі. Чи не мирилися його естетичні почуття з такими носами, хоч убий, не мирилися. І коли б в редакційні колегії деяких українських видань і в вчені ради деяких українських вищих навчальних закладів можна було вводити небіжчиків, то, безсумнівно, Щербицький виявився б гідним серед гідних.

Так от, про носи. На самому початку 80-х років у ЦК української компартії надійшли тривожні сигнали: київські художники Ада Рибачук і Володимир Мельниченко закінчують в Києві, на Байковій горі, барельєфи, що прикрашають Стіну Пам'яті біля міського крематорію (до того часу ця робота вже забрала 10 (!) років їх життя!), і що ліплять вони цим самим барельєфам явно не ті ... носи.

Звичайно, я думаю, що у всяких доповідних і службових записках говорилося про носи, а про різних там мало ідейних скульптурах, що дискредитують радянських людей, а також світлі комуністичні ідеали, і т.д. Ну, може, який-небудь там не в міру завзятий сінепетлічно-погонний хранитель нашої ідеологічної цноти, що служив по відомству КДБ УРСР, під час огляду ідеологічно шкідливого твори мистецтва угледів серед героїв Стіни Пам'яті іммігрував до того часу до Франції відомого "письменника-антирадянщика" , лауреата державної премії Віктора Некрасова і не забув проінформувати про це рідний Центральний Комітет рідної Комуністичної партії України.

Але все-таки головне ідеологічне злочин художників Ади Рибачук і Володимира Мельниченка складалося саме в непомірно великих і довгих носах, якими вони нагородили своїх героїв. Питання це було настільки серйозним, що не якого-небудь там інструкторішку або консультантішку, і навіть не якого-небудь там заст. зав. відділу агітації і пропаганди ЦК КПУ послали остаточно вирішувати долю Стіни Пам'яті. З інспекційною поїздкою на Байкову гору відправився сам тов. Володимир Васильович Щербицький особисто. Він-то першим і сказав привселюдно те, про що між рядків повідомлялося в службових да доповідних записках: носи, мовляв, у барельєфів занадто великі - загалом, не того ... Загалом, не слов'янські. Слово "єврейські" вимовити не міг навіть самий головний комуніст республіки - наче це було матірне лайку.

В результаті вищенаведених високих міркувань Стіна Пам'яті була залита бетоном, приховавши - схоже, назавжди - барельєфи з їх не до місця довгими носами. Так вона і стоїть по сьогодні.

А ось - інша історія про Володимира Васильовича Щербицького і євреїв, яких, як розповідають, навіть у самому вузькому колі він іменував виключно "особами єврейської національності".

У Києві в центрі міста, на розі Червоноармійської, прямо навпроти Бессарабського ринку, на стіні житлового будинку ще з довоєнних часів висіла меморіальна дошка, що повідомляла, що тут жив великий єврейський письменник Шалом Алейхем. Під час гітлерівської окупації української столиці дошка була знята, а після війни її встановили тут знову.

І висіти б їй до кінця століть, коли б випадково не кинулася вона в очі проїжджав після футбольного матчу по Червоноармійській в автомашині-"членовоза" тов. Володимиру Васильовичу Щербицькому особисто. Але Шалом Алейхем - не "Стіна Пам'яті" - бетон не заллєш. Благо портрета довгоносого письменника "єврейської національності" зображено на ній не було.

Проте перший секретар ЦК КПУ розпорядився меморіальну дошку зняти і ... замінити іншою, з якою слова в тому, що Шалом Алейхем був саме єврейським письменником, зникли.

А тепер знаменитий будинок перебудували, реставрували, перетворили у загальний торговий центр. З якого дошка із згадкою імені Шалом Алейхема і зовсім зникла. Цікаво, що ні українці, ні самі євреї цього якось не помітили ...

Третя історія. Тов. Володимир Васильович Щербицький особисто затверджував проект пам'ятника загиблим у Бабиному Яру, який офіційно іменувався так: "Пам'ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру". Цей монумент, встановлений тут в 1977 році, відповідав усім уявленням першого секретаря ЦК Компартії України про "єврейському питанні" в Україні. А саме: на серед скульптурної групи не було видно жодного єврейського обличчя! Жодної приналежності до єврейської одязі! Нічого. Солдат, матрос, робітник, мати з дитиною - все в кращих традиціях радянського інтернаціонального монументального мистецтва. І, повторюю, - жодного єврейського особи.

Пам'ятник цей брехливий в усьому, починаючи з того, що встановлений він кілометра за два від того місця, де під час окупації Києва були розстріляні 250 тисяч євреїв, (бо тут - "красивіше"), і закінчуючи написом на його постаменті: "Тут в 1941-1943 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад сто тисяч громадян міста Києва і військовополонених ". І - ні слова про євреїв, наче їх там і зовсім не було.

Потрібно сказати, що пам'ятник цей з'явився як би класичним символом відношенню до "єврейського питання" в Україні та в колишньому Радянському Союзі. Він побудований таким чином, що серед фігур не видно жодного єврейського особи, жодної деталі з єврейської одягу. У групі бронзових фігур - радянський солдат, матрос, робітник. Крім того, цей монумент було встановлено в півтора-два кілометри від того місця, де фашисти розстрілювали київських євреїв (єврейська громада Києва встановила там невеликий пам'ятник-Менору).

Леонід Юшка, спеціально для " Оглядача "

Далі буде.

Фрагменти моделі проекту не збудованого пам'ятника "Бабин Яр" (1965 рік) київських скульпторів і архітекторів Ади Рибачук і Володимира Мельниченка "Коли руйнується світ". Фото з книги Ади Рибачук і Володимира Мельниченка "Коли руйнується світ".