Чотирнадцять років тому українці обрали незалежність
Рівне чотирнадцять років тому, 1 грудня 1991 року, український народ проголосував на Всеукраїнському референдумі за незалежність своєї держави. Якщо 24 серпня 1991 долю України обрали політики (Верховна Рада прийняла Акт про незалежність), то три місяці по тому вибір зробив сам народ. Того ж дня першим президентом нової України було обрано Леоніда Кравчука. Значення цієї дати, напевно, все ще не до кінця осмислений, і тому вона до цього часу не зайняла належне місце в новітній українській історії. Між іншим, Днем Свободи, по правді кажучи, варто було б назвати 1 грудня, адже саме в цей день українці проявили безпрецедентне єдність у прагненні до вільного щасливого життя. Минуло майже півтора десятиліття. Ким ми є сьогодні? Які ми? Куди йдемо і що заважає нам на цьому шляху? Своїми міркуваннями про час і долі нашої країни з "Днем" поділилися представники інтелектуальної еліти України.
Леонід КРАВЧУК , перший президент України, народний депутат України:
- Я хотів би нагадати, як усе відбувалося тоді. Верховна Рада, а також і я мали великі сумніви щодо доцільності переходу від парламентської до президентської форми правління. Але все-таки ідея президентської форми витала в коридорах влади, і на це активно впливав приклад Росії, - у червні росіяни обрали Єльцина президентом. Нарешті після тривалих дебатів Україна також прийняла закон про вибори президента і закон про президента, який потім ліг в основу відповідних глав нової української Конституції. Після цього ми почали міркувати: а як же бути з Україною - вона вже незалежна або тільки формально незалежна? У той час ще існував Радянський союз. Україна могла приймати свої закони, заяви, декларації, ми могли звертатися до світу, але світ до нас ставився дуже обережно. 24 серпня ми прийняли Акт про незалежність, але світ ніяк не відреагував на це. Жодна з країн світу не визнала нас як державу. Це був сигнал, того що ми ще не є незалежною країною. Хоча наші громадяни вже перейнялися ідеєю незалежності, вони вірили, що, коли ми станемо незалежною країною, наше життя - і політична, і економічна, і духовна - зміниться на краще. І тоді я ініціював рішення, що ми паралельно з виборами президента 1 грудня повинні провести ще й референдум. Я керувався тим, що вищим рішенням у державі є пряме волевиявлення народу. Я також знав, що поки діє рішення березневого референдуму (а цей референдум проводився Горбачовим, і там був приблизно таке питання: чи згодні ви жити в оновленій федерації, де дотримуватимуться права людини? Тоді за це проголосувало більше половини населення Союзу, в тому числі і українці), Україна не могла претендувати на незалежність, бо той референдум засвідчував, що вона хоче бути в складі оновленої федерації. А Верховна Рада своєю актом не могла скасувати результати референдуму. І тоді ми на засіданні парламенту ухвалили рішення про проведення всеукраїнського референдуму, на який виносився одне питання: про затвердження Акта про державну незалежність України. Це відповідало нормам тодішньої Конституції. Це був демократичний референдум і перші демократичні вибори президента, і про це тоді заявили всі без винятку спостерігачі.
Люди йшли на вибори і на референдум з вірою в те, що настає нове життя, і що Україна здатна забезпечити і розвиток демократії, і розвиток економіки, і розвиток відносин з іншими країнами, в першу чергу сусідами, на нових демократичних засадах. І коли референдум відбувся, за один місяць Україну визнало близько 45 країн світу. Першими були Польща і Канада.
Я сумніваюся, що, якби не було референдуму, Україна так швидко домоглася світового визнання. Бо тоді і Горбачов, і інші могли б говорити, що Україна не може, за нормами міжнародного права, Верховною Радою скасовувати волю народу на березневому референдумі. А так ми рішенням одного референдуму фактично скасували рішення попереднього. Причому за незалежність України проголосувало більше 90% людей. І не було жодного населеного пункту, де б за незалежність проголосувало менше половини виборців, які брали участь у голосуванні. Такий був підйом, така була віра у народу в Україні! .. До речі, коли я запропонував референдум у вересні 1991 року, то наші націонал-патріоти організували на площі Богдана Хмельницького мітинг, де чого тільки на мене не говорили: і що я хочу таким чином погубити ідею незалежності, що я комуняка, що служу комусь. А я весь час повторював: я поважаю свій народ, і я до нього звертаюся. Я і мої колеги по партії і зараз говоримо про те, що в питаннях доленосних ми повинні звертатися до народу, за його порадою, до його думки, до його вагомому слову. Так роблять демократичні країни в усьому світі. І зараз, коли вирішується питання, бути чи не бути Україні в НАТО, в ЄЕП, ми, соціал-демократи, звертаємося до народу за його словом.
На жаль, за ці 14 років політики і влада вбили віру людей, посіяли сумніви, показали свою нездатність керувати країною. А кожні наступні вибори покривали нашу країну все більшою ганьбою. Зокрема, останні президентські вибори були просто знущанням над демократією.
За ці 14 років українська нація не сформувалася. І причина цього - наша слабка політична (і не тільки політична) еліта, і абсолютно нерозумна, недобра наша влада. Я не кажу конкретно про когось, і не конкретно про сьогоднішній владі, а про владу в цілому. Всі вибори, які проходили в Україні, не згладжували, а тільки загострювали існуючі суспільні суперечності: міжнаціональні, міжконфесійні, мовні, політичні. Слабкі політики замість того, щоб вирішувати ці питання на законодавчому та виконавчому рівнях, використовували їх у політичних цілях. І після кожних виборів люди все більше розходилися у своїх фундаментальних поглядах. Останні вибори президента - самі руйнівні в цьому сенсі. На жаль, за всі ці роки ми не просунулися вперед в плані зміцнення єдності нації, усвідомлення національної ідеї, усвідомлення своєї відповідальності за українську землю всіх, хто тут живе.
Михайло ГОРИНЬ , колишній політв'язень, голова Української всесвітньої координаційної ради:
- Українська нація часто піддавалася ударам за часів Радянського союзу. Я б хотів сказати, що відродження української нації сьогодні не знаходиться в полі зору видатних діячів української держави. Я вважаю, що на це потрібно звернути особливу увагу - я не кажу про українізацію, я говорю про відродження української нації. Уряд певним чином щось в цьому відношенні робить, але, я вважаю, що продумана концепція відродження української нації, продумана технологія відродження української нації стоїть на порядку денному сьогодні і повинна стояти і завтра, і до тих пір, поки ми не станемо на ноги .
Коли на початку ХХ століття почала прокидатися українська інтелігенція, після того страшного преса, який був при царської влади, вона знаходила цю технологію. Почалася вона з того, що в сім'ях українських інтелігентів, які розмовляли російською мовою, з'явилися діти, які починали говорити українською мовою. І я хочу сказати, що в 1905-1917 роках був процес відродження української нації. Коли був створений Радянський союз, Микола Скрипник проголосив концепцію українізації. З 1922 по 1932 помітно відродилася українська нація, і в тому ж дусі можна було б продовжувати, якби не політика Йосипа Джугашвілі ...
Відродження української нації, повернення до української національної ідеї є важливим завданням кожної людини, зокрема українських партійних організацій, нашій владі. Якщо хочемо робити Україну українською, - за це ми повинні взятися негайно.
Мирослав ПОПОВИЧ , директор Інституту філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України:
- Звичайно, всім нам хочеться, щоб це була європейська культурна нація, яка вміє працювати і створювати такі духовні та матеріальні цінності, які вона сама вміє споживати. Це начебто загальна фраза, але за нею стоять велика проблема і велике страждання. Так як сьогоднішня наша національна життя базується на тих потребах і цінностях, які формувалися в неприродному середовищі: в умовах багатовікового авторитарного режиму, який іноді бував більш м'яким, а іноді, як у сталінські часи, - абсолютно нестерпним. Але так чи інакше, те середовище деформувала людське внутрішній простір. Потрібно, щоб нація відчувала потребу в свободі. Я б дуже хотів, щоб українська нація в першу чергу була нацією волелюбною. І, до великого щастя, можна сказати: незважаючи на те, що було в минулому, так воно і є. Бо помаранчева революція - це повстання вільних індивідуальностей, які не захотіли терпіти брехню, обман і утиску. Але сьогодні це ще не зрозумілий всім заклик нашого часу. На превеликий жаль, значна частина людей не відчуває того голосу, який кличе до свободи. Є ще багато людей, яким заважає їх важке економічне становище. Я розумію ситуацію в багатьох містах України, де зовсім нестерпні розруха, бідність, розвал ... Це - реальність. Але ми ніколи нічого не будемо мати за відсутності почуття свободи.
По-друге, я хотів би, щоб це була нація, яка найбільше цінує справедливість. Сьогодні ще не можна говорити про рівність. У нас часто потреба справедливості набуває примітивні форми. Ми не любимо багатих, ми не любимо, щоб хтось був занадто розумний, ми часто живемо за принципом "пішли, Господи, щоб у мого сусіда корова здохла". Але справедливість полягає не в тому, щоб всі були рівні і однакові. Нехай будуть банкіри, нехай будуть багаті люди, нехай будуть заможні, нехай тільки не буде бідних. А справедливість - це велике слово. І я вірю в те, що почуття справедливості робить людей сильнішими. Звідси - проблема солідарності. Чи не буде спокою нікому, поки буде відчуття напруги, а в деяких випадках і ворожості. Наприклад, між Сходом і Заходом, між Півднем і Північчю. І не дай Господи, щоб усі наші політичні антипатії і симпатії закріпилися надовго в певних географічних рамках. Сподіваюся, що з часом вони переростуть в певні політичні та культурні орієнтації, які можуть бути різні, але не обов'язково закріплені за певними місцями. Щоб вони були зрозумілі у Львові та Донецьку, щоб ці поняття характеризували тільки певну культурну специфіку, а не вороже ставлення до основних цінностей. Ось це і називається солідарністю. І я мрію, щоб, незважаючи на відмінності, всі знали, що є певний національний інтерес, і всі були солідарні, коли цей національний інтерес зачіпають.
Сергій КРИМСЬКИЙ , філософ:
- З набуттям державної незалежності Україна вступила в завершальну фазу становлення великої української нації. Я кажу великої, так як мова йде про завдання консолідації всіх українців, які століттями були роз'єднані між різними державами. А потім - створили контрастні регіони навіть в єдиній Україні. Але і в умовах єдиної радянської імперії українців таки роз'єднували за соціальними ознаками приналежності до різних класів. І це класове роз'єднання доводилося до протиставлення двох націй: буржуазної і соціалістичної. Класовий поділ як релікт збереглося до цих пір. Коли, наприклад, протиставляють пролетарський Донбас селянському Закарпаттю. Проблема Донбасу у великій мірі пов'язана з консервацією старих уявлень про робітничий клас, який демагогічно оголошується гегемоном, хоча за цим ховається спроба нав'язати стару індустріальну психологію керованого колективізму під вивіскою соціалістичного змагання, стаханівського руху тощо. Іншими словами, ігнорується те, що робочий клас перетворився зараз на носія науково-технічного прогресу, у вільних трудівників з правами участі в доходах підприємства та національною гідністю, затьмарюється уявним інтернаціоналізмом. Таким чином, я бажаю української нації утвердження себе вільним народом, а не соціально-класової конструкцією. Народом, обретающим статус суб'єкта світової історії. Я бажаю української нації стати регіональним центром становлення планетарної соціальності. І не забувати, що Майдан результативним завдяки зміні не владі, а самої української нації, яка вже ніколи не повернеться до старих часів авторитаризму та порушень демократії.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ , професор, доктор історичних наук:
- У політичній практиці українського народу майже відсутні референдуми. У революційні або радянські часи це було зрозумілим. Ніяких питань тут немає. А ось майже повна відсутність референдумів за останні 14 років, починаючи з 2 грудня 1991 року, - це вже незрозуміло. Компартійно-радянська номенклатура, яка стала партією влади в Україні, не мала бажання радитися з народом. Це досить красномовний результат. По суті, це і є оцінкою тих подій, які відбувалися після референдуму 1 грудня 1991 року. Тому й не дивно, що наслідком стала помаранчева революція. Якщо оцінювати події 1991 року, то слід пам'ятати, що в той доленосний рік були два референдуму, що увійшли в історію: весняний і зимовий. По суті, в грудні народ відповідав на те ж питання: бути Радянському Союзу чи не бути? Перший раз відповів позитивно: бути. Напевно, страшно було йти в невідомість. Після виборів 1989 року в Верховну Раду Союзних Республік тільки Республіки Балтії були рішучі і поставили питання про створення самостійних держав. Інші, в тому числі і Україна, обмежилися прийняттям декларацій про державний суверенітет. Вони не скористалися конституційним правом вийти з Радянського Союзу, яке вони мали, починаючи з 1922 року, з моменту утворення СРСР. А от у 1991-му склалася інша ситуація. Путч у Москві. Тоді стало вже страшно всім, у тому числі і української влади. Хтось боявся Бориса Єльцина, хтось перестав покладатися на Михайла Горбачова. Хоча слід віддати належне цій владі. Період з 24 серпня до 1 грудня вона використовувала ефективно, щоб обрізати ті пута, якими центр протягом десятиліть оковують Україну. З 1991 року нам всім було дуже важко. Важко аж до 1996-го, коли була проведена грошова реформа. Тоді в економічному плані стало трошки краще. А ось у політичному - чим далі, тим ставало гірше. Знову-таки результатом і наслідком такого погіршення стала помаранчева революція. Думаю, що референдуми повинні увійти в практику політичного життя України. Без них важко нам вдосконалювати Конституцію, важко вирішувати питання, які лежать на поверхні. Адже минув рік після помаранчевої революції, а нічого не зроблено в плані реформ. Це не означає, що персональна зміна влади щось повинна вирішувати. Вирішувати повинні реформи! У нас сьогодні свобода існує в максимальному вимірі. Але свобода - це аж ніяк не вседозволеність або можливість робити все, що хочеш. А у нас дійсно зараз робиться все, що хочеш, один із прикладів - остання історія з Генеральним прокурором. Таким чином, поряд зі свободою повинна стояти і дисципліна. Повинні бути якісь нормативи, закони, яких немає. Нам під нашу Конституцію ще потрібно прийняти багато законів, щоб можна було говорити про те, що наш розвиток піде нормально. І в економічному житті, і головне - у суспільно-політичному. А сучасна українська нація повинна просувати на перше місце свою мову. Бо мова наша знаходиться в загоні. Адже багата мова є чи не основним чинником того, щоб нація жила і розвивалася. Однак з іншого боку - потрібно враховувати всі бажання і російськомовної частини населення, щоб воно не відчувало себе ущемленим. Щоб цивільні права зберігалися в кожному регіоні. Щоб розвивалося громадянське суспільство, яке у нас розвивається дуже стихійно, без допомоги і коригувальних зусиль держави. Ось головне, мені здається.
Наталія ТРОФІМОВА, Олена ЯХНО, Юлія КАЦУН, "День"