Блог | Аргумент захисту: чому Україна має бути в НАТО

Підтримую думку Андрія Парубія: Україна має стати наступним членом НАТО – за Чорногорією.

Дивуюсь, що з цього приводу поміж політиків все ще триває дискусія.

Найрозповсюдженіша теза тих, хто проти курсу на НАТО,-- цей крок, мовляв, розлютить Росію, загострить взаємини з нею, спонукає агресивного сусіду до якихось активних дій.

Тож, панове, давайте пригадаємо. 2014 рік. Чи була  Україна в НАТО? Ні. Це була мирна держава, яка щойно виборола своє право на свободу та гідність, позбувшись злочинної влади. Держава, зосереджена на відродженні самої себе. Росію ніхто не провокував на агресію. І що? Було захоплено Крим та частину Донбасу. Й позаблоковий статус нам аж ніяк не допоміг.

Зараз фактично йде війна. Лише два рядки статистики. За даними віце-прем єра з питань євроінтеграції Іванни Клімпуш-Цинцадзе, з початку року на передовій вже загинуло 120 українських воїнів, отримали поранення – близько 900. Втрати серед мирних громадян: 47 загинуло, понад 100 – поранених. Вогонь не припиняється. Всі домовленості потоптано. Україна виборює власну свободу, відбиваючись від російських збройних формувань на своїй території. В той же час Росія блокує транзит українських товарів через власну територію. В дипломатичних колах чи не щодня підіймається питання про запровадження візового режиму між країнами.

Взаємини гострі – куди вже далі… А тепер, панове, запитання. Як вважаєте: чи наважилася б Росія хоча б глянути у бік Криму, якби на той час Україна вже була у лавах членів НАТО? На мою думку, відповідь є очевидною.

Популярна думка противників вступу: мовляв, наше законодавство (в тому числі – Конституція) не в повній мірі відповідає курсу на НАТО. Але це має означати лише одне: час приводити законодавство у відповідність з обраним курсом.

Звучить й ще один такий собі аргумент: буцімто, до НАТО нас не візьмуть, бо ніхто на нас там не чекає й захищати не прагне.  Такі балачки ми вже чули – не рік й не два. Й щодо Асоціації з ЄС, й щодо безвізу. Маю нагадати: Україна не просить її захищати – ми вже цілком дорослі й самі здатні себе захистити. Значно важливіше інше: зброя, сучасні воєнні технології, відчуття безпеки у спільноті.

Отже, все, що навів вище,-- не аргументи. Швидше – спроба "забалакати" суть питання.

Ми вже не один раз забалакали його. Згадаймо початок  "нульових", коли до воєнної доктрини України було включено пункт щодо інтеграції в НАТО. Потім – 2008-й, коли Україна вже отримала реальний шанс приєднатися до плану дій щодо членства в НАТО (в тому числі – завдяки президентові США Джорджу Бушу, який просував це питання). Питання, втім, було відкладене. Оскільки в самій Україні значна частина громадян з певних причин виступала проти членства у альянсі. А точніше – просто дозволила себе "забалакати".

Зрозуміло, що вступ України до НАТО не відбудеться завтра. Це процес довгий та складний. І якщо під час цього процесу потрібно привести законодавство у відповідність – це слід робити. Так саме, як слід проводити подальшу модернізацію армії. І запитати думку народу з цього приводу теж слід. Все це необхідно.

До речі, сьогодні вже понад 40% співвітчизників розуміють нагальну потребу  вступу до НАТО. В той час як противників цієї ідеї – не більше 30%. Це свіжі дані соцопитування, яке провело агентство "Рейтинг".

Слід визначити: альтернативи НАТО немає. Зокрема й тому, що наш північний сусіда –– Російська Федерація – розуміє лише мову сили. І наша історія останніх трьох років це красномовно доводить.