Поділ шкури ведмедя, якого немає

Ось вже всього трохи більше тижня залишилося до дати місцевих виборів. Але в політичній "атмосфері" щось не спостерігається звичайного перед такими заходами розжарення. У телеефірі реклама засобів від лупи в рази перевищує кількість передвиборних (і досить таки нудних, зважаючи банальної повторюваності) агітроликів, число "бігморд" на узбіччях можна перерахувати по пальцях. Наїзди топ-політиків і їх "спікерів" один на одного в популярних ток-шоу по "виборчим" питань явно не займають ні "прайм-тайму", ні хоча б значної частки часу передач. Навіть різнокольорових наметів - від червоного і біло-блакитного до яценюківського "фронтового камуфляжу" - майже не видно. А питома вага відомо ким проплаченого "заказняком" в друкованих та електронних ЗМІ зовсім не перевищує середньостатистичний в міжвиборчий період. Судячи з усього, ця кампанія стане єдиною в історії України, офіційні витрати на яку з боку держави (трохи більше мільярда гривень) перевищить такі з боку спонсорів всіх партій разом узятих. Та що там про вітчизняному політикумі говорити - якщо і зазвичай уважною до "прозорості та чесності" виборчого процесу в Україні Європі просто лінь послати до нас справді помітна кількість своїх спостерігачів. Часом складається враження - що вся ця жалюгідна пародія на передвиборну боротьбу ведеться виключно з почуття ревнощів. Чи не заздрості (оскільки предмет жадання не надто актуальний для суперників) - а саме через небажання поступитися конкурентові нехай навіть самий неапетитний шматок. "Нехай у мене від цього оцту щелепи зводить - але я не дозволю, щоб він задарма дістався противнику". Ось і продовжує тривати уповільнена "мишача метушня" на тему: "Хто в Украйні всіх миліше, всіх рум'яний та понад?" - Причому, в ролі "світло мій, дзеркальця" має виступити виборець. Теоретично, у всякій випадку - на практиці переможці- регіонали вже збудували сто-ільки "ліній оборони" - що перемогти можна тільки дивом. Тут і банальний тиск на кандидатів (аж до їх "посадки", нехай навіть і за реальні грішки - як у Криму) і невключення представників опозиції до місцевих "виборчкоми" для подальшого "правильного підрахунку". І, нарешті, зміна системи виборів із однозначно-пропорційної на пропорційно-мажоритарну. Яка без проблем дає можливість "наставити на шлях істинний", у фракцію провладної більшості, майже всіх "мажоритарників" - шантажуючи їх можливою втратою роботи, підвищеною увагою правоохоронних структур і т.д.

У пошуках "козлів відпущення"

Але чому ж тепер настільки улюблене нашими "слугами народу" слово "влада" (нехай навіть і з приставкою "місцева") - тепер не викликає у них так знайомого за минулими часами воістину "павловского" "слюноотделітельного рефлексу"? Що ж це за "ведмідь" такий - "шкуру" якого доморощені професійні "мисливці" ділять ледь не з-під палиці?

За великим рахунком, "влади" цієї - якщо розуміти під цим поняттям не тільки записані на папері повноваження, а й кошти, необхідні для їх здійснення - ніколи толком і не було. Як мінімум - в осяжному минулому. За часів СРСР штати організацій, нібито знаходяться на балансі місцевих Рад, все одно затверджувалися чи не в ЦК КПРС - місцеві начальники лише вибирали конкретних людей на ці посади. Точно також затверджувалися та конкретні зарплати, однакові на просторах від Дунаю до Каспію і Амура, хіба що з поправкою на "північні коефіцієнти". І людей, ці зарплати отримували, найменше турбувало питання, з якого саме "кишені" - союзного, республіканського, обласного та районного - вони сплачувались. Тоді всі, крім колгоспників і деяких інших нечисленних категорій були "держслужбовцями". Але ось прийшла незалежність - а з нею і катастрофічне падіння рівня виробництва укупі з рівнем життя. Що робити? Так само можна і місця у жаданої "годівниці", тільки-тільки відрубати у союзного Центру, позбутися? І тоді в головах новоспечених "державних мужів" народилася геніальна думка - треба спихнути із себе побільше відповідальності. Замаскувавши її під красивенькие і звучненькіе гасла "народовладдя", "місцевої ініціативи", "власність" та інш. Ну, наприклад - не було у стрімко жиреющие олігархії і її "політичного даху" ні грошей, ні бажання утримувати в належному порядку старіли житловий фонд та інше комунальне господарство. І відразу ж пішла приватизація. Хай би підприємств - нові власники яких, хоча і піклувалися насамперед про набиванні власних кишень, а не про оновлення основних фондів і модернізації виробництва - але, як мінімум, тримали це виробництво на плаву. Але держава стала масово приватизувати квартири в багатоквартирних будинках - 80% нових "власників" яких досі перебиваються з хліба на макарони. А заодно не мають достатньо грошей і на оплату тепла і світла - а не те, що капремонту. Однак люди не ображаються на настільки витончений "кидок" - вони ж тепер "господарі", хоч і в латати (або "секонд-хендових) штанях. Схожа схема була блискуче здійснена і з повноваженнями місцевої влади. Тут взагалі складно сказати, чого тут більше - цинізму чи єзуїтської хитрості. У Росії, наприклад, хоча б до 2004 року місцеві і Думи, і губернатори обиралися населенням. У самій же демократичної на світі України адміністрації практично завжди призначалися "зверху" - і реально тільки перед Центром і відповідали. Зате Ради обиралися людьми - і на них же була покладена турбота про освіту, медицину, культуру, ремонті доріг, тому ж ЖКГ ... Мовляв - "нам влада - Вам відповідальність". Це при тому, що левова частка зібраних податків йшла в центральний бюджет - та й збиралися вони частіше не за місцем виробництва, а за місцем реєстрації головною "контори" тієї чи іншої структури - найчастіше в стольному граді Києві. Який, незважаючи на відсутність у ньому який-небудь "Силіконової долини", примудряється поставляти до бюджету країни чи не чверть доходів - одержуваних "з повітря" менеджменту і фінансових спекуляцій. Втім, відносно непогано жили і частина великих і навіть середніх "бездотаційних" міст - з непогано розвинутим виробництвом. Зате районні бюджети (не кажучи вже про сільських) тягнули жалюгідне існування. Їх дефіцит доходив до 80% - не дивлячись на всі мислимі і немислимі "оптимізації", що проводяться "незалежної" місцевою владою по "наполегливим рекомендаціям" з Києва. Доходило до абсурду - збереження аж "чверті ставки" для сільських бібліотекарів або санітарок ФАПів. Зрештою, трансферти з Мінфіну доходили до адресатів - але часом спізнювалися ну дуже сильно. Пам'ятається, наприкінці 90-х "бюджетники" одного з районів Правобережної Київщини чекали зарплату 10 місяців. Або та ж вартість житлово-комунальних послуг - вона ж теж встановлюється місцевими Радами. Ну і що з того, що їх "скарбниця" бідна, як церковна миша, а ціна на газ в результаті діяльності самої патріотичної в історії країни прем'єрки переплюнула європейську - все одно, всі претензії за підвищення тарифів будьте ласкаві пред'являти до своїх "місцевим" обранцям . А обранці "загальнонаціональні" тим часом будуть дбати за "загальнонаціональні" інтереси. Ну і попутно - за свої власні, тільки в воістину загальнонаціональних масштабах. Звичайно, за такі художества в мало-мальськи дійсно демократичній країні збанкрутіла верхівка давно б опинилася в кращому випадку у вигнанні. Але у нас все завершилося "зміною декорацій" шляхом Майдану - після чого обманутий тотальною брехнею політиків народ надовго пішов в "сплячку". Так що варіант "перекладу стрілок" з Києва на місця в загальному-то і не знадобився. Так як люди, привчені за часів СРСР до смиренному "аби не було війни", пред'являти рахунки "батькам нації" за тяжке становище "соціалки" явно не поспішали. Але і ці самі "батьки" теж не поспішали змінювати так влаштовує їх "поділ влади". Хоч народ і притерпівся - але хіба мало що, дивись, і доведеться "розконсервувати" "чергового козла відпущення" на той випадок, коли електорат серйозно запитає: "Хто винен" і "що з винуватим робити?"

Трохи політичної фантастики

Лише зрідка дехто з представників правлячої еліти піднімав питання зламі наскрізь брехливої ??системи, при якій Центр реально панує, але ні за що не відповідає - крім, хіба що, оборони і зовнішньої політики. Та й то, у них була й інша "надзавдання" - наприклад, протидія планам "регіоналізації" України, ще зовсім недавно проштовхувані Партією Регіонів. Одним з таких політиків був Арсен Аваков, в 2007 році прихильник Ющенка, а нині - соратник Тимошенко. Так чи інакше - але, мабуть, він єдиний з губернаторів зважився сказати "правду-матку" від так званої "місцевої влади". Ось уривки зі згаданої програмної статті в "Українській правді" 3-річної давності.

"Держава тільки тоді держава, коли забезпечує виконання ключових управлінських функцій перед своїми громадянами. Ці основні функції державності та національної ідентичності наступні: - забезпечення системи освіти; - забезпечення системи охорони здоров'я ; - забезпечення розвитку культури; - соціальний захист і пенсійне забезпечення; - фінансова та податкова система; - оборона, правопорядок, юстиція і законодавство. Якщо держава забезпечує адекватний розвиток перерахованих функцій, то воно процвітає, воно має перспективу. Якщо ж яка-небудь з ключових державних функцій не забезпечується державною підтримкою по всій вертикалі суспільного устрою (що і спостерігається зараз в Україні), то країна буде приречена на розвал ... По "Дніпру", "по трактуванні освітньої доктрини", за ступенем адекватності місцевої влади до питань охорони здоров'я т. д. Розглянемо як приклад основоположний державний принцип: Повинен бути заданий державний стандарт в освіті, охороні здоров'я, культурі. Цей стандарт забезпечить прийнятний рівень якості життя людини і неминуче впливає на рівень державного розвитку України. Відсутність цього стандарту породжує тотальну соціально-духовну (і фізичну!) деградацію. Ситуація на селі - пік цієї проблеми. Хіба можуть забезпечити рівень сільської охорони здоров'я ФАПи (фельдшерсько-акушерські пункти), передані кілька років тому на баланс і піклування сільських рад? ... Держава повинна забрати раніше передані місцевим сільським, селищним, районним, міським радам названі вище ключові державні функції. Повністю і самостійно, через наявну систему управління, реалізовувати державний стандарт забезпечення таких функцій - від єдиної філософії та доктрини до фінансово-матеріального забезпечення. В освіті - від дитячого садка до випускника школи (дипломованого університетського спеціаліста); в медицині - від першої допомоги в сільській амбулаторії до спеціалізованого обласного клінічного центру; в культурі - від сільської бібліотеки до національного Палацу культури. Реалізацією державних функцій повинні займатися державні адміністрації: і в районах (як зараз), і в містах (зараз делеговано виконкомам міськрад). Це забезпечить повну державну вертикаль забезпечення державного стандарту якості життя. Якщо ж, місцева рада вирішить, що державного стандарту на території села, міста, району недостатньо і за рахунок місцевого бюджету вирішить додати рівень забезпечення - ласкаво просимо! Це і буде адекватно працююча модель взаємодії держави та місцевого самоврядування на благо людей. Що ж до ключових функцій місцевих рад, їх і так достатньо - земельні відносини, місцеві податки, збори, ліцензії, житлово-комунальне облаштування ... Ці функції, в теорії питання, можна делегувати місцевим державним адміністраціям, або створити для їх виконання відповідні виконкоми. " Нескладно помітити, що за минулі три роки розмови ці так розмовами і залишилися. Київський "бомонд" - хоч з "галицькими", хоч з "дніпропетровськими", хоч з "донецькими" "корінням" - завжди віддавав перевагу зберігати контроль лише над "вершками" фінансових потоків. Замість того, щоб "набивати гулі" важкою і невдячною роботою над підвищенням "єдиних соцстандартів". Коли народ міг би запитати за виконання обіцянок не з безвладних "хлопчиків для биття" з значками депутатів рай-і сільрад - а безпосередньо з "гаранта" і Кабміну.

"З віртуального ведмедя - хоч вовни жмут"

І все-таки, часом стають незрозуміло - навіщо Партії Регіонів здався контроль ще й над місцевими Радами? Голови обласних і районних держадміністрацій і так призначаються Указами президента - а кандидатури начальників всіх хоч трохи значущих управлінь теж підлягають обов'язковому затвердженню вищестоящою інстанцією. "Вотум недовіри" місцевому "голові" вкрай малоймовірний навіть при опозиційному складі місцевої Ради - та й у разі винесення його можна ігнорувати, оскаржуючи через суди як завгодно довго. Як це блискуче довів той же Аваков, роки чотири успішно пропрацював харківським губернатором, незважаючи на недовіру обласних депутатів. А вже тепер, при повному контролі "біло-блакитних" над правоохоронними органами та напів-мажоритарному принципі формування депутатського корпусу, київським призначенцям і поготів боятися нічого. Зате, при відсутності поліпшення якості життя населення завжди можна було б кивати на нездатність опозиції - мовляв, дивіться, це ж вони Радами рулять! Тільки ж, незважаючи на всі вищеописані резони, місцева влада продовжує хоч когось залучати. Думається - не бажанням "послужити народу", фінансових можливостей для чого у більшості регіональних Рад просто немає, а ті, які є - повністю регулюються Центром. Але ж є ще й абияка (і дуже ласа!) Комунальна власність. Земля, наприклад - яку завжди можна продати за викидними цінами "потрібним людям", отримавши від них відповідну "подяку". Можливість дозволити або заборонити видачу ліцензії на те чи інше виробництво і т.д. Дрібниця, звичайно - порівняно з загальноукраїнськими масштабами. Ну так і потреби у "провінційних зірок" поки ще теж далеко не олігархічні - їм ще рости і рости. Але їсти - і не тільки "хліб насущний", а й червону ікорочкой - хочеться вже зараз. Що з того, що "ведмеді" місцевої влади давно вже немає, та, по суті, ніколи й не було? У нашій країні навіть з неіснуючого ведмедя завжди можна "зістригти хоч вовни жмут" ...