Слідом за "помаранчевою революцією" Україна виявилася, схоже, на межі революції церковної.
Скільки Патріархів потребують Україні, чи Київ як Новий Єрусалим
Саме поняття "церковна революція" далеко не в будь-якій країні може мати будь-який сенс. Наприклад, для Росії воно було б зовсім неадекватним: що ні станься всередині російських церковних організацій, а на життя російського суспільства це помітно не вплине. Тому й не може бути розмови про "революцію" як явище соціальне.
Для України все по-іншому. Там національна та політична ідентичність тісно пов'язана з церковно-юрисдикційної приналежністю. Тому політичні зміни мають прямий вплив на церковне життя, і, назад, серйозні зміни в церковному устрої мають безпосередній важливість для політичного життя.
Тепер, після політичних змін на Україні, потрібно чекати церковних. Вони вже й наступають. Відбуваються різкі зміни в міжнародному статусі українських церковних організацій, які, в свою чергу, повинні будуть привести до зміни внутрішньої структури цих організацій. Для українського православ'я ці зміни вже встигли позначитися в офіційних заявах церковних політиків, а для українського католицтва - хоча і не встигли сформулювали вголос, але вже як би зависли в повітрі.
Скажімо і ми трохи про тих і про інших.
24 березня на зустрічі з президентом Ющенком прозвучало важливу заяву архієпископа Всеволода - правлячого архієрея Західної єпархії Української Православної Церкви в США, що знаходиться в підпорядкуванні Вселенського Патріарха. "Вселенський Патріарх" - такий прийнятий у Православ'ї офіційний титул Патріарха Константинопольського. У РПЦ МП змушені офіційно визнавати цей титул, але, за досить прозорим причин, уникають його вживати у своїй власній пресі. Також в РПЦ МП змушені змиритися з прийняттям Української Православної Церкви в США в підпорядкування Вселенському престолу, хоча доти в Москві відгукувалися про цю Церкву не інакше, як про розкольницькою.
Отже, архієпископ Всеволод сформулював наступну позицію Вселенського патріархату щодо церковних справ на Україні:
"Позиція Матері-Церкви, Константинопольського патріархату, полягає в тому, що її Дочка, Московський патріархат, має ту територію, яку займав до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії Московському патріархату було вироблено Патріархом Діонісієм без згоди або затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової (Константинопольського Патріархату) ".
По суті, це декларація Вселенського патріархату про своє право прийняти під свою юрисдикцію знову об'єднану Українську Церкву. Дійсно, з часів Київської Русі і аж до 1686 року Київська митрополія входила до складу Вселенського патріархату, а митрополити Київські перебували в підпорядкуванні Вселенського Патріарха - першого за честю серед всіх Патріархів православної Церкви.
Які перешкоди могло б зустріти таке рішення сьогодні?
Саме очевидне з них - опір УПЦ МП (підпорядкованої Патріарху Московському православної церковної організації на Україні). Вона є частиною Московського патріархату, з яким у патріархату Вселенського відносини хоча і напружені, але все ж цілком дипломатичні.
Однак, ця трудність переборна в тому випадку, якщо українські цивільні влади будуть вірні своїм обіцянкам не втручатися прямо в церковні справи.
Досить, якщо парафіям, які на цей час під управлінням Московської патріархії, буде запропоновано добровільно вирішити свою долю. Тоді деяка їх частина вибере приєднання до більшості об'єднаній Вселенським престолом Української Церкви, а інша їх частина може розглядатися як таке ж тимчасове представництво Московського патріархату на території іншої помісної Церкви, як це вже має місце в Естонії. Таким чином, обриси того рішення, на якому міг би бути досягнутий розумний компроміс між Вселенським і Московським престолами, вже знайдено і успішно випробувано в Естонії.
Більш істотно іншу перешкоду: наявність на Україні Київського патріархату, створеного без благословення Константинополя. В даний час його очолює Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
Статус патріархату не дозволяє Української Православної Церкви Київського патріархату так само просто увійти до складу Вселенського патріархату, як це могла б зробити ще одна українська Церква (не настільки численна) - Автокефальна (УАПЦ). Але й відмовлятися від статусу патріархату було б зараз не дуже розумно: це б мало відповідало збільшеному міжнародному престижу України, статус предстоятеля Церкви якої ніяк не може бути нижче, ніж у предстоятелів Церков Болгарської, Сербської та Румунської (всі ці Церкви очолюються Патріархами).
Але і тут є рішення, подібне - хоча і не у всіх деталях - історії встановлення патріархату в Москві в 1589 році. Поки Московського патріархату не існувало, Московська митрополія (на відміну від митрополії Київської) складалася з XVвека в фактичний розкол від Вселенського престолу. Коли преподобний Максим Грек, прибувши до Москви, намагався з'ясувати, які для цього канонічні підстави, йому відповідали про існування якоїсь, нібито, патріаршої грамоти, але у відповідь на його занадто наполегливі прохання цю грамоту показати його посадили на 20 років до в'язниці і відлучили від причастя. На процесі проти Максима Грека в 1525 році розпитування про цю "грамоті" були йому поставлені в окрему провину.
Але поступово навіть у Москві прийшло усвідомлення необхідності миритися з Вселенським престолом, і дарування від Вселенського престолу Москві патріаршества якраз і стало зовнішнім оформленням почесної капітуляції московського православ'я перед вселенським.
Те ж саме можливо тепер і для Києва - з тією відмінністю, що Патріарх Філарет ніякого розколу від Вселенського престолу не влаштовував, і мова піде знову лише про подолання зайвого церковного владолюбства Москви, яка захопила було церковну владу на Україні, але не змогла з нею впоратися .
Отже, розумним виходом з нинішньої кризи українського православ'я було б встановлення Київського патріархату актом Вселенського престолу, причому, про канонічно неясному положенні Української Церкви до видання цього акта можна було б промовчати точно так само, як в акті про заснування Московського патріаршества в 1589 році вирішили ніяк не згадувати про передував цьому акту статусі Московської Церкви (який, з канонічної точки зору, був набагато гірше, ніж нинішній статус Київського патріархату, очолюваного Патріархом Філаретом).
Але навряд чи для України достатньо одного Київського патріархату.
Торік обговорювалося наполегливе бажання українських греко-католиків та їх голови, кардинала Любомира Гузара, створити в Києві ще й греко-католицький патріархат. Тодішній Папа Римський не був готовий зайти настільки далеко в загостренні відносин з РПЦ МП, щоб підтримати цю ініціативу. Але тепер понтифік змінився, і нинішній Папа Бенедикт XVIуже відразу заявив про важливість для Римського престолу всіх його Церков східних обрядів (так званих "уніатських").
Більшість з цих Церков знаходяться на Близькому Сході, і їх предстоятелі носять титул Патріархів. Тільки найчисленніша з цих Церков - Українська Греко-Католицька (УКГЦ) - формально позбавлена ??статусу патріархату, хоча, здавалося б, найбільше має на нього право. Папа Іван Павло II, не відчуваючи себе в силах задовольнити прохання українських греко-католиків, все-таки виклав їм слова підбадьорення і надії. Тепер, за Папи Бенедикта, ці надії представляються близькими до виконання.
Дійсно, мова ж йде лише про усунення кричущої несправедливості відносно найчисленнішою з усіх католицьких Церков східного обряду, і незрозуміло, чому Римський престол повинен торгувати справедливістю заради сумнівних преференцій у відносинах з Чистим провулком (резиденцією Патріарха Московського).
Для когось неочевидній може здатися ідея локалізації греко-католицького патріархату в Києві, а не у Львові - наскільки б ця ідея не здавалася логічним самим греко-католикам, котрі вважають, зрозуміло, саме себе істинними плодами Хрещення Русі князем Володимиром.
Але державна влада і взагалі світські інстанції не повинні брати на себе міркування про віру - зокрема, про те, хто саме, православні чи католики, спадкоємство князю Володимиру в тій вірі, в тій догматики, в яку була хрещена Русь. Світське суспільство і світські влади можуть розглядати тільки лише культурно-історичне спадкоємство. А тут позиції УКГЦ безперечні: князь Володимир і тоді, коли хрестив Русь, і протягом всієї свій подальшого життя перебував у спілкуванні з Римським престолом.
Тому справедливим є не тільки вимога УКГЦ установи для неї патріархату, але також і іменування цього патріархату Київським.
Головний Київський собор - Свята Софія - міг би уподібнитися головного християнського храму на землі, храму Воскресіння Христового в Єрусалимі, у якому служить православний Єрусалимський Патріарх, але також відбуваються служби та інших християнських конфесій, в тому числі, і латинського (в прямому підпорядкуванні Риму) Патріарха Єрусалиму.
У Києві ледь чи знадобиться така ж кількість Київських Патріархів, яке існує Патріархів єрусалимські - буде цілком достатньо двох: православного та греко-католицького. Вони цілком можуть поділити між собою - і ще залишити туристам і науковцям - собор Святої Софії, перетворивши Київ, хай і не цілком в Єрусалим, але в одне з важливих осередків християнського світу.
Ієромонах Григорій