30 років з часу розпаду СРСР: чим ця дата небезпечна для України?

30 років з часу розпаду СРСР: чим ця дата небезпечна для України?

Російський імперський шовінізм куди страшніший, ніж коронавірус. Про це українці неодноразово пересвідчилися на своєму історичному досвіді. Коли 2021-го ми святкуватимемо 30-річчя з часу відновлення української державності, для офіційної Росії це траурна дата. Адже минатиме 30 років з часу розпаду СРСР. Моменту, який Путін визначив як найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст.

Звичайно, можна було і не згадувати про це сумнівне висловлювання, якби не те, що в сучасній Російській Федерації, як і колись в колишньому Радянському Союзі, дуже люблять підганяти якісь важливі події до певних історичних дат. Тобто не можна виключати того, що саме під цю “трагічну” для Кремля дату в Москві не запланували одночасне втягування України та Білорусі в новий союз з Росією. Це чітко прослідковується по різкому збільшенню градусу імперської істерії в Російській Федерації. Штатні пропагандисти на телебаченні і в пресі, вже зовсім не криючись, проголошують, що без України Росія існувати не може.

Відео дня

Путіна зовсім не хвилює, що багато захоплених раніше і приєднаних до Росії силою чужих територій залишаються слабо чи взагалі майже не заселеними. І це відбувається не лише в Сибіру на Далекому Сході, а й європейській частині Російської Федерації. Навіть в її чорноземних областях.

Шовіністичні сили після приходу до влади Путіна 2000-го замість того, щоб налагодити добросусідські взаємини з сусідніми країнами та підтримувати ці відносини митними, культурними, економічними, торговельними, інвестиційними та іншими спільними угодами, вирішили піти іншим шляхом. Шляхом неоколонізації і відвертої конфронтації. Незважаючи на те, що всі потуги Кремля відновити хоч якусь подобу СРСР виявились фікцією, його пропагандисти і штатні писаки постійно виставляють Росію в поганому світлі, намагаючись з усіх сил створити “привабливий” образ тоталітаризму. Водночас Москва провокує конфлікти з Заходом на всіх можливих напрямках.

Добросусідські взаємини Путін ні за що не хоче встановлювати з Україною, оскільки російські політичні еліти бачать її лише, як частину “русского мира”. Звісно, на правах васальної провінції.

У той час, коли Москва постійно заявляє про своє невтручання у справи України та інших колишніх радянських республік, вона тисне на них на всіх “фронтах” і робить спроби вирощувати там проросійські еліти. А у випадку з Україною – це ще й російсько-український фронт війни на Донбасі, який підступно намагаються видати за “громадянську війну”.

Час від часу темники для політичних пропагандистів путінських ідей змінюються. Проте незмінними залишаються тези про те, що, мовляв, “справжня Росія” – СРСР – розпалася 1991 року, а всі подальші проблеми як Російської Федерації, так і пострадянського простору – це лише наслідок цього розпаду. Оскільки російська держава існує тисячу років, і за час цього історичного шляху росіяни розселялися на тисячі кілометрів на схід, північ і південь.

На думку російських шовіністів, Росія ніколи не була колоніальною імперією, а розширення території і приєднання інших народів стало об’єктивним процесом зростання російського народу і його держави. Вони чомусь вважають, що народи, які входили до Росії, зберігали свої землі, культуру й уклад, а величезна євразійська держава забезпечувала їм мирне життя, унеможливлюючи війни з сусідами, та прогрес. Тому, як стверджують імперці, розпад СРСР був не просто геополітичною катастрофою, насамперед він був трагедією для російського народу, який штучно і несправедливо розділили. Ідеологічна база, яку Кремль підводить під ідею необхідності “збирання” назад “історичних російських земель”, не залишає нічого іншого, як повертати ці втрачені землі силою. Як ми це бачимо у випадку анексії Криму і спроби військовим шляхом забрати всю територію Донбасу.

Все це у них називається переходом від відстороненого спостерігання до активного втручання в процеси, котрі відбуваються на сусідніх територіях, що несуть “безпосередню загрозу” Росії, працюючи на випередження. Це стало аксіомою і ідеологією Росії часів Путіна, яка не бачить для себе іншого шляху, як відродитися в своїй “імперській могутності”. Кремль абсолютно не цікавить, що Україна та інші пострадянські держави вибрали для себе зовсім інший шлях, а всі ці шовіністичні проєкти Москви їх зовсім не приваблюють.

Те, що Російська Федерація зможе їм запропонувати у “відродженому СРСР” – не що інше, як швидке знищення національної ідентичності, втрата мови і культури. А головне – втрата суверенітету над своїми територіями. Їх Росія заселить вихідцями з Сибіру та інших своїх північних регіонів, швидкими темпами змінюючи демографічну ситуацію, як це ми наочно можемо спостерігати на прикладі окупованого вже 7-й рік Криму.

Однак геополітичні забаганки Путіна наштовхнулися на шалений спротив з боку України, на що в Кремлі явно не очікували. Та й Захід не дав путіністам “індульгенцію на колонізацію”. Не дивлячись на те, що в Росії молоді покоління виховують в ненависті до всього західного і до своїх найближчих сусідів, неспровокована агресія і військові вторгнення в Україну та Грузію не принесли бажаної стабільності. Навпаки, Російська Федерація опинилася в зоні “геополітичної турбулентності”, яка загрожує їй не тільки втратою колись здобутих позицій на міжнародній арені, а й розпадом держави, штучно зібраної з територій колонізованих силою народів і народностей.

Путін за своєю злодійською ментальністю вважав, що він зможе робити в Україні все, що забажає, пояснюючи світові: це наша внутрішня справа, не втручайтеся, ми самі між собою розберемося, бо ми – “один народ”. А світова спільнота буде просто спостерігати за кричущим порушенням міжнародного права, мовчки погоджуючись з усім тим, що їй розповідатимуть з Москви.

Цікаво, чому в Кремлі не бажають проаналізувати історичний досвід розпаду Британської імперії чи втрати Францією своїх колонній? Адже у них не вистачало сил, щоб ці колонії втримувати, і вони були змушені від них відмовитися. Путін просто не розуміє, що з тією чисельністю населення, яка є на сьогодні, Російська Федерація вже не здатна утримувати на лише “новітній СРСР”, про який так мріють кремлівці, але і всі ті численні автономні республіки й краї, котрі поки ще перебувають у її складі.

Часи змінилися, проте в РФ не хочуть про це і чути. Всі ці божевільні ідеї про відновлення “історичної Росії” не дають її сусідам іншого вибору, ніж якомога далі і найшвидше від неї дистанціюватись. Росія, як завжди, порушує досягнуті раніше домовленості, намагаючись їх переписати. У грудні 1991 року в Біловезькій пущі було чітко вирішено, що всі колишні республіки СРСР будуть незалежними державами. Тож потрібно цього дотримуватись і поважати вибір і волю своїх сусідів. Москва ж хоче діяти нахрапом, відкидаючи усі дипломатичні норми і свідомо порушуючи всі міжнародні закони.

Росія вкрала в України історію і намагається переконати українців, що вони “росіяни”. Вона не може жити без постійних “демографічних вливань” з України, як це було до 1991 року. Вона не може жити без українських вчених і інженерів, конструкторів і висококваліфікованих робітників, без підготовлених кадрів на будівництві складних об’єктів, які самостійно не здатна освоїти. Україна давала Радянському Союзу імпульс розвитку, і Путін це чудово розуміє. Саме тому він і хоче втягнути нас у нову імперію, створення якої без чергового поневолення українського народу неможливе.

Потрібно визнати, що позиція керівництва України, підкріплена результатами референдуму про незалежність від 1 грудня 1991 року, підштовхнула російське керівництво, яке боялося залишитися в “оновленому” союзі з азійськими республіками, а також особиста неприязнь Бориса Єльцина до першого президента СРСР Михайла Горбачова, до Біловезького меморандуму про ліквідацію союзного договору. На той час іншого легітимного способу у Єльцина усунути Горбачова від влади не було. Тому він скористався шансом, який запропонувала йому історія. Можливо, він сподівався, що все це ненадовго і нові незалежні держави найближчим часом самі почнуть проситися до складу оновленого союзу, зрозумівши, що самостійно жити вони не здатні. Але цього всього не сталося, і тепер Путін вирішив прискорити процес “збирання земель”, які Росія чомусь вважала своїми “історичними територіями”.

Можливо, цю історичну путінську мрію можна реалізувати у дещо інший спосіб. Наприклад, до 30-річчя з часу розвалу Радянського Союзу перейменувати Російську Федерацію на СРСР і від цієї “перемоги” отримувати велике задоволення. Музику гімну колишнього СРСР в Росії вже повернули, чому б їм знову не піти подібним шляхом?

Ну і живіть собі далі в своєму СРСР, але інших не тягніть за собою. Адже усі ті народи, котрим “пощастило” перебувати в складі Радянського Союзу, у жодному разі повертатися туди не бажають. Через те, що це була терористична держава, яка сповідувала терористичну ідеологію не тільки від часів Леніна, а значно раніше. Від часів “собірателей русских земель” Івана Грозного, Петра І і Катерини ІІ.

Коли ми говоримо про злочинну ідеологію комунізму чи нацизму, тут необхідно зробити похибку на те, що сучасна путінська ідеологія – “есесерізм” – не є нічим кращою. Тому “есесерізм” – маніакальну тягу до відновлення тоталітарної імперії СРСР – потрібно прирівняти до комунізму і нацизму, а за його пропаганду ввести кримінальну відповідальність. Заклики до відновлення СРСР є нічим іншим, як закликами до ліквідації Української держави.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.