Перемога Януковича логічна. Історично. Ч.1

Якою стане країна через п'ять-десять років? Президент Янукович , наприклад, вважає, що "через п'ять років Україна буде сучасніше, більш наближена за стандартами до Європи". Глава держави при цьому переконаний, що "це піде на користь українському народу". Для цього, на його думку, важливо зберегти політичну стабільність і провести необхідні реформи. Як домогтися поставлених цілей? Як уникнути неминучих ризиків і зменшити кількість "шишок на лобі" не лише керівництву країни, а й простим людям? Які рецепти можуть бути для нас рятівні і корисні, а про які слід забути? Що, нарешті, визначає своєрідність "українського проекту" і його відмінність від стратегій суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку інших країн? На ці та інші теми, враховуючи першу річницю президентства Януковича, "Обозреватель" вирішив поговорити з директором Національного інституту стратегічних досліджень Андрієм Єрмолаєвим . Вибір не випадковий. НІСД, по-перше, є "базовою науково-дослідною установою аналітично-прогнозного супроводження діяльності Президента України". У перекладі з канцеляриту це означає, що всі проекти законів, рішень, розпоряджень щодо соціально-політичному розвитку, основних напрямів зовнішньої та внутрішньої політики приймаються, в тому числі, і на підставі експертиз, наукових рекомендацій фахівців інституту. По-друге, коментарі Єрмолаєва завжди відрізнялися аргументованою доказовістю і відсутністю політологічної "прихильності", чим грішать багато його колег. По-третє, Андрій Васильович - один з небагатьох вітчизняних експертів, до думки якого прислухаються і оцінкою якого дорожать не лише в Україні, а й на Заході. Пам'ятаю, як у 2005 році експерти Вашингтонського інституту світової безпеки і деякі конгресмени жваво цікавилися у нас, українських журналістів у Вашингтоні, аналітичними викладками Єрмолаєва і визнавали його глибокий, системний погляд на еволюцію українських тенденцій пострадянського періоду. "Шукати відповідь в минулому - заводити в безвихідь " - Андрій Васильович, будь-яка країна без стратегії економічного та політичного розвитку подібна кораблю без заданого курсу. Якщо його немає - всякий вітер не буде попутним, а перші скелі стануть згубними. Ми підняли вітрила реформ, а яким курсом рухаємося? - Зараз вже можна говорити про чіткі і виразних довгострокових цілях. Вони й визначатимуть перспективне, на багато років вперед, розвиток країни. Перше. Йдеться про забезпечення рівня розвитку країни до провідної двадцятки світу. - "Наздогнати і перегнати Америку"? - Задекларовані цілі, на мій погляд, не означають, що Україна за короткий час за показниками ВВП або ступеня впливу національних компаній може увійти в якийсь престижний список. Мова йде скоріше про роль, місце і вплив країни в епоху технологічного укладу, який буде панувати в світі, про економічний вплив на глобальні процеси в тих сферах і нішах світового ринку, де Україна має непогані шанси. Друга стратегічна мета пов'язана із забезпеченням європейських стандартів життя . Враховуючи, що за характером організації соціальних систем, за вимогами забезпечення соціальної справедливості українське суспільство орієнтоване на евромоделі, ця мета має конкретне втілення. Вона в пакеті ініційованих соціальних реформ, в критеріях, за якими формулюється нова політика у сфері зайнятості, забезпеченні заробітних плат, у вимозі до перерозподілу прибутку. Третя стратегічна мета - розвиток моделі представницької демократії, яка проходить шлях, пов'язаний з частими конституційними змінами. - Зауважимо, підчас спірними, що викликають внутрішні політконфлікти. - А це ніхто не заперечує. Але будувати цю модель треба на основі суспільного діалогу, консенсусу. Це заявлено як стратегічна довгострокова мета з одночасною вимогою до підходу - як ця модель може бути реалізована. - Але ці цілі в тому чи іншому вигляді, за винятком амбітної заявки на присутність в "списку 20", вже декларувалися колишніми президентами і їх командами протягом 20 років незалежності. - Декларувати одне, а втілювати реально - інше. Ось одна з проблем, з якою ми зіткнулися на старті і що було не враховано, а може, і не усвідомлювалася батьками-засновниками української державності початку 90-х. По-перше, не брали до уваги характеристику Радянського Союзу як єдиного соціально-економічного та виробничого комплексу. Чи не враховувалося те, що була цільова політика щодо забезпечення взаємозв'язку науки і виробництва. Ряд інших факторів. Формалізація розпаду Радянського Союзу в результаті системної кризи призвела до того, що кожне молоде держава отримала якийсь економічний фрагмент. А це вимагало розуміння і знання того, як перетворити його на національну економіку.

Отримані активи після демонтажу Союзу - це ще не національний економічний остов. Були потрібні вироблення пріоритетів структурної реформи, формування національних балансів, нових більш адаптивних точок зростання. Це завдання не була вирішена на старті української незалежності. - Історики кажуть: що легко дістається для країни, то дешево і цінується. Позначилася, напевно, і ейфорія від "дармової" незалежності? - Не без цього. В результаті ми отримали тривалий системна криза, який перетворив Україну в торгово-сировинний придаток чужих економічних комплексів. Другою причиною трансформаційних проблем, на мій погляд, стало те, що наше суспільство не було цілісним в плані історичної пам'яті, традицій, культури і т. д. Для такого суспільства питання національного розвитку - це питання не відродження, а швидше проекції формування нової системи координат , традицій, нових норм. До цієї проблеми політики, ідеологи поставилися досить поверхово. Ми мали постійне нуртування, пошук спільної ідентичності. - Чому мали? Процес цей, як показує громадська та політична практика, триває. - На жаль. Спроби або пропозиції з боку інтелектуальної сили, суспільно-політичних лідерів шукати відповідь в минулому заводили і заводять соціальну систему в глухий кут. Це не означає, що в українських економічних чи політичних трендах немає предтеч або своїх традицій. Це означає, що ми маємо своєрідну постреволюційну багатоукладність традицій. Ми маємо історичну пам'ять, розбиту за різними фрагментами, глибин пережитого. Частина території України освоювалася 200-300 років тому, частина має історичну пам'ять з часів Магдебурзького права, а частина ідентифікує себе з періодом освоєння південних степів і того територіально-державного утворення. Спроби нового держбудівництва України обтяжувались і негативним досвідом включення країни в минулому в різні державні устрою. Прагнення рафінувати цей процес, вибудувати якусь формальну, лінійну схему ідеологічних координат призводить або до чергової ідеологічної брехні, або до нових конфліктів. Домінували номенклатурні еліти - Але у нас тепер багато хто любить кивати на Захід, як на еталон досягнення ідеальної держави. - Проект молодий України намагаються порівнювати з державами старої Європи або країнами Нового Світу. Не враховуючи при цьому, що вони проходили свій шлях розвитку протягом десятиліть - через соціальні революції, пов'язані зі змінами цілих систем, формуванням одночасно і капіталістичного устрою, і ідеології рівних прав різних станів. Україна ж в цьому плані унікальна, як і ряд інших, що утворилися на уламках Радянського Союзу країн. Україна мала на старті склався індустріальний зліпок, традиції соціальної та економічної організації суспільства, якусь готову матрицю умовно низів і умовно верхів. Не випадково багато радянологи, що вивчали союзну державу, відзначали: незважаючи на заявлені демократичні перетворення, у пострадянських республік нагорі домінували номенклатурні еліти. У цьому історична закономірність і специфіка старту нашої незалежності. Грубо кажучи, українським проектом державності на старті не займалися нові обличчя. А були задіяні ті, хто мав ключові позиції в старій системі. - А управляти по-новому вони ще не могли, хоча і намагалися? - Виклики, з якими вони, та й загалом країна, зіткнулися, не мали аналогів в історії. Утворене молоде держава мала кризовий індустріальний уклад, велике багатошарове товариство з зруйнованої культурою, дискредитованими ціннісними орієнтаціями, ідеологічними установками. У цих умовах правити ідеократичні, тобто запропонувати одну систему координат, було приречене на провал. Це змушувало еліту ставити питання про формування України як нового проекту. Я з цим, як це не парадоксально, пов'язую ту зухвалість і сміливість політлідерів, з якою вони притязали на роль нового Джорджа Вашингтона. Багато хто з них, а вірніше навіть більшість політикуму, страждають хворобою одноосібного "рятівника нації". Після перших років незалежності активні політдіячі відчули історичний шанс придумати, образно кажучи, країну з готового матеріалу. - Чи не вляпатися, так сказати, в історію, а увійти прогресивними історичними особистостями ... - ... не зробивши при цьому нічого особливого у власному житті, тільки використавши шанс в публічній політиці. Я от думаю: може цим пояснюється зворотне - хронічна хвороба українських політиків з їх нездатністю домовитися. Кожному хочеться бути першим. "Червоні директори" і український капіталізм - В одному з інтерв'ю ви говорили про хворобу нації під назвою "догражданскій індивідуалізм". Це коли, як я розумію, людина ставить свої цілі - соціальні, політичні та інші вище загальногромадянських, загальнонаціональних і прагнути досягти їх йому доступними засобами. Це, очевидно, стосовно і до тих, хто стояв чи намагався стати на чолі держави і реалізувати свої ідеологеми, доктрини і т. д.? - Це характеризує все українське суспільство. Еволюція правлячих еліт чітко відобразила і те, що відбувалося в соціально-економічній системі. Тоді ми мали номенклатурну за природою влада зі специфічним характером управління. Головним її вимогою було - правильно говорити. І звичка приймати рішення бюрократичним способом. А більшість людей нової країни ще тільки засвоювало правила спільного проживання, навчалося бути громадянами і намагалося знайти своє місце в новій системі. У цій ситуації спроба запропонувати всім досить спрощену модель колективного відродження відразу дала збій. "Шароварщина" 90-х не пройшла. І не прижилася. Діяли більш глибинні процеси ... - А потім прийшов президент-технократ Кучма з ідеєю індустріального відродження. З'явилася нова еліта під назвою "червоні директори". - Еліти другого етапу, які домінували кілька років після перемоги Леоніда Кучми, були відображенням пристосувальної реакції на розкачку. "Червоні директори" побачивши, що стара модель не працює, економіка дає збій, на рівні, як мені здається, простий рефлексії використовували механізм технократичного відновлення. Саме вони на етапі, як кажуть виробничники, наладки стали колективним батьком українського капіталізму. У тій самій специфічної дикої формі, яку ми пам'ятаємо по 90-м рокам. Не тому, що так Кучма хотів. Позначилося, з одного боку, бажання "червоних директорів" запустити виробництво, мислячи при цьому старими категоріями економічної ефективності та виробничих зв'язків, а з іншого - в умовах ринків такий підхід давав можливість формувати новий капіталістичний клас. - А коли дала про себе знати третя зміна еліт? - Ще в рамках режиму Кучми. Коли поступово на зміну менеджерам старого зразка у владу стали входити трейдери, фінансисти, тобто хто навчився заробляти на "вмираючих" активах. Пояснення просте. В умовах неефективної, енерговитратній економіки, в якій було відсутнє структурне реформування, більший прибуток можна було отримати тільки на поставках енергоносіїв. Це була епоха розквіту різноманітних трейдерів. Вони одночасно ставали і головними інвесторами в країні. На відміну від "червоних директорів", вони вміли "витягувати" гроші з неефективної економіки. Фінансисти ж були першими організаторами економічних процесів, відкривачами зовнішнього ринку. Це зумовило важкий конфліктний перехід від технократичної епохи Кучми до періоду панування фінансистів і трейдерів. Конфлікти ж, які ми спостерігали в політиці в період президентства Ющенка, супроводжувалися таким же протиборством команд, як і в попередні роки. - У чому відмінність політекономічних конфліктів періоду Кучми від епохи Ющенка? - При Ющенку вони проходили у більш складній та скандальної формі. Я маю на увазі вертикальне і горизонтальне вимір. Вертикальне - це зв'язок інтересів фінансово-торговельних груп з бюрократією, яка по суті виступала і організатором, і розпорядником внутрішніх ринків. Тому боротьба за внутрішні ринки і за виконавчу владу пронизувала період правління президента Ющенка. Не менш цікавий горизонтальний аспект. Він був пов'язаний з конфліктом фінансово-трейдерських кіл з представниками реального сектора. Це не тільки олігархи і великі компанії, але і лідери середньої ланки реального сектора. Зауважу, що в країні діяла імпортоорієнтовані трейдерська модель з величезною часткою каналів накопичувального капіталу. А влада потурала її розвитку. Все це і вело до втрати активів на користь зовнішніх гравців і програшу української економіки в цілому. Ось чому, як мені видається, перемога Януковича в 2010-му була історично логічна. - Тому що втомилися від війни всіх проти всіх за місце під сонцем? - Януковича підтримало і на нього орієнтувалося більшість економічних груп, які є лідерами реального промислового сектора - і у великому, і в середньому сегменті. Хоча, звернемо увагу, що конфлікти і нині відтворюються в різних формах. Давайте згадаємо про дебатах навколо нового Податкового кодексу. (Далі буде).