Віктор Янукович знає багато нових слів!

Віктор Янукович, прем'єр-міністр України

Напередодні 15-ї річниці з дня проголошення Незалежності України слід говорити про події епохальних в історії нашої держави. І я теж піду цим шляхом. І звичайно, спробую уникнути пафосу. Я його ніколи не любив і не сприймаю досі. Він чужий мені як людині, схильній до мислення категоріями реалій, здатних орієнтувати політика в тому, що відбувається насправді, а не в тому, до чого його схиляє політична інерція.

Державні колоси в якийсь момент опиняються на глиняних ногах саме тому, що до керівництва приходять люди, не здатні діяти жорстко і прагматично. Претензійність, самозакоханість, замішана на голому популізмі, - це та благодатний грунт, на якій, як правило, сходять пустоцвіти державного будівництва. На щастя, 3 серпня 2006 роки ми зуміли уникнути цієї небезпеки. І саме це є головним досягненням України напередодні 15-ї річниці її Незалежності. Нам вдалося подолати внутрішнього ворога, який набагато сильніше і підлі, ніж ворог зовнішній. Нам вдалося переступити через розбрат, взаємне нерозуміння і внутрішні склоки. Ми зуміли об'єднатися, незважаючи на те що комусь альянс, створений в рамках національного круглого столу, не подобався своєю як би еклектичністю. Ми зуміли зробити крок назустріч один одному. Ми створили можливості для широкого порозуміння в ситуації, коли в межах однієї держави були, по суті, дві України. Безумовно, право інтерпретувати ті чи інші висловлювання, той чи інший крок учасників політичного процесу зразка 2006 року має кожен. Важливо, проте, не рухатися по лінії найменшого опору, намагаючись втиснути складний історичний процес у прокрустове ложе зручних ідеологічних концепцій. Життя набагато складніше і цікавіше, ніж політологічні кліше, і період 2004-2006 років довів це в черговий раз. Напередодні 15-ї річниці Незалежності можна стверджувати, що час з 24 серпня 1991 року не пройшло для нас даром. Ми рухалися нерівномірно, часто невпевнено, але ніколи - із закритими очима. Що б не говорили про часи президентства Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми - це все ж був шлях вперед. Аналізуючи пройдене, ніколи не слід забувати, що після розпаду СРСР Україна в спадок дісталися уламки минулого єдиної економічної системи. На внутрішньому ринку реалізовувалося лише 20% продукції вітчизняних виробників, у військово-промисловому комплексі на замкнутий цикл доводилося тільки 3%, а мільйони робочих місць виявилися нікому не потрібними. Я добре пам'ятаю той час, коли директори ще вчора потужних підприємств ходили в розгубленості, не розуміючи, що діється. Незалежність з її колосальною притягальною силою сприймалася ними, з одного боку, як можливість стати нарешті господарями у власному домі. А з іншого - сіяла невпевненість: як працювати в умовах, коли всі старі коопераційні зв'язки виявилися зруйнованими. На відміну від політиків, які в більшості своїй перебували в стані ейфорії, господарники демонстрували набагато менше мітингових емоцій, оскільки чудово розуміли надзвичайну складність і небезпечність ситуації в народногосподарському комплексі. Багато хто з них, досвідчених управлінців, сформованих радянською адміністративно-командною системою, опинилися в стані повної розгубленості. Однак, на щастя, були й такі, які взялися за нову справу з вірою в те, що ми зуміємо побудувати в Україні нову економічну модель, в основі якої лежатимуть ринкові відносини. Сьогодні справу, розпочату ними, ще не завершено. До п'ятнадцятого році незалежності економіка української держави все ще реформується, адаптуючись до умов функціонування в рамках європейської і світової економічних систем. Разом з тим ми вже маємо за плечима чималий досвід і певні досягнення, які дають підстави стверджувати, що найбільш важкий етап залишився позаду. І якщо не допустити помилок у політичній сфері - ми швидко опинимося в числі нових економічно розвинених країн. Давайте згадаємо період початку і середини 90-х і порівняємо його з нинішнім. Різниця буде відчутною. Відштовхнувшись від дна, українська економіка почала рух вгору і досягла значних успіхів. Процес зміни форми власності, що б про нього не говорили, дав промисловості та сфері послуг господаря. На зміну керівникам, які вміли тільки виконувати доручення зверху, прийшло покоління сучасних менеджерів, здатних самостійно приймати рішення і брати на себе відповідальність за їх виконання. Мізерні зарплати на підприємствах державної та приватної форм власності, в бюджетній сфері замінила більш гідна оплата праці, яка забезпечує людині вже не тільки прожитковий мінімум. Поки і цих нових зарплат, безумовно, недостатньо, якщо йдеться про нормальний рівень життя, тим більше про наше прагнення до європейських стандартів. Проте ми на правильному шляху, і якщо українським політикам вистачить мудрості, соціально-економічний поступ України протягом найближчого часу буде стрімким і успішним. Іншими словами, на п'ятнадцятому році існування найважливіші виклики стоять перед Україною саме в політичній площині. Як і в минулому - у часи козацтва, в період проголошення незалежності України ІV Універсалом 22 січня 1918 і створення УНР і ЗУНР, - ми залежимо від того, чи вдасться українському політикуму нарешті зрозуміти - боротьба за владу не повинна заважати економіці. У світі немає ідеальних суспільств, він зітканий з протиріч, цивілізаційного суперництва, взаємного підкорення одних політико-економічних систем іншими. І все ж, незважаючи ні на що, одні держави успішно розвиваються, інші - хиреют і занепадають. Чому так відбувається, відомо. У промислово розвинених країнах економіка залежить від політики лише настільки, наскільки остання здатна допомогти бізнесу. Якщо цього не відбувається, змінюються парламенти й уряди. Однак ці пертурбації в найменшій мірі здатні негативно вплинути на процеси в національних економіках, а з часу створення таких потужних міждержавних об'єднань, як Європейський Союз, - і в наднаціональних. Інерція функціонування добре налагоджених ринкових механізмів настільки сильна, а запас накопиченої фінансово-економічної потужності настільки міцний, що політичні кризи не встигають їм нашкодити. Громадяни промислово розвинених країн світу переважно не відчувають, що "вгорі" готується зміна керівництва і що незабаром відбудеться відставка уряду. Я мрію про той час, коли простого громадянина України буде мало цікавити, хто сьогодні прем'єр-міністр держави або які політичні сили сформували парламентську більшість . Чим швидше це відбудеться, тим реальніше стане перспектива перетворення України на повноцінного члена об'єднаної європейської сім'ї, а значить, в сучасну розвинену державу. Початок цьому процесу належить. Політична реформа створює можливості, при яких країна зуміє нарешті позбутися системи суцільної політичної безвідповідальності. Досягнення компромісу в рамках національного круглого столу стало свідченням переходу української політики в нову якість. Взаємні поступки його учасників засвідчили, що в критичний момент, коли історія української державності могла повторити фатальні помилки минулого, їм вистачило мудрості і політичної волі прийняти рішення про об'єднання. Ми всі усвідомлювали, що підписання Універсалу частина наших виборців сприйме неоднозначно. Ми прекрасно розуміли, яку карту при цьому розігруватимуть сили, що не захотіли поступитися вузькопартійними інтересами заради загальнонаціональних. Але і Президент, і лідери партій зважилися на цей крок. Тим самим порочне коло українського політичного егоїзму виявилося розірваним раз і назавжди. Я б сказав, що 3 серпня 2006 року в нашій звичній лексиці з'явилося нове поняття "політична порядність". Чим би не спекулювали противники широкого об'єднання, вони ніколи не зможуть заперечити, що той, хто зважився в це надскладне для держави час взяти на себе персональну відповідальність за його подальшу долю, зробив це, образно кажучи, з відкритим забралом. Якби мова йшла про внесення Президентом на розгляд парламенту кандидатури прем'єр-міністра за старими правилами, це можна було розцінювати як результат політичного торгу. Зрештою, як і багато разів раніше, черговий глава уряду завжди міг би пояснити свої помилки відсутністю підтримки з боку Верховної Ради та Президента, а ті, в свою чергу, - слабкістю нинішнього складу Кабінету міністрів і його керівника. Винних у провальній політиці влади не знайшлося б укотре, а сили, насправді винні в соціально-економічному регресі, залишилися б на політичній сцені без ризику втратити підтримку суспільства. "Політична порядність" передбачає, що відтепер український соціум абсолютно точно знає, з кого і коли запитати за результати проведеної політики. У першу чергу - з голови уряду, який є представником не тільки широкої коаліції, а й конкретної політичної сили. Коли? Вже після перших 100 днів його перебування у владі. Кожні наступні будуть або посилювати його підтримку в суспільстві, або, навпаки, наближати незворотний кінець його політичної кар'єри і різке зниження авторитету партії, яку він очолює. За цих умов відносини "влада-суспільство" набувають характеру контракту на виконання певних соціальних замовлень, під яким стоїть підпис конкретного виконавця. Я вважаю такі правила взаємин між урядом і суспільством порядними. Вони не дають можливості маніпулювати масовою свідомістю. Вони прозорі і легко піддаються громадському контролю. Безумовно, такі ж принципи діяли б і у випадку, якби до влади прийшла інша політична сила. У цьому контексті я анітрохи не схильний наполягати на унікальності існуючої широкої коаліції і створеного нею уряду. Проте можу допустити, що нинішня конфігурація владного альянсу набагато ефективніша, ніж попередня, якщо йдеться не тільки про перспективи соціально-економічного розвитку держави, а й подолання розколу в суспільстві. Об'єднання Партії регіонів, Соціалістичної і Комуністичної партій, перспектива широкої коаліції з "Нашою Україною" суттєво знизили напругу останніх двох років, здатне перейти у відкрите громадянське протистояння. Тепер все залежатиме від швидких змін на краще в житті наших громадян. Імплементація антикризової програми уряду, в основі якої лежить стимулювання залучення в українську економіку інвестицій, приборкання зростання цін на основні товари народного споживання, нормалізація відносин з Російською Федерацією в нафтогазовій сфері та інші першочергові заходи, повинні принести очікуваний ефект уже в короткостроковій перспективі. Якщо так станеться , а я в це вірю, ми швидко вирішимо й інші проблеми, які досі ділили суспільство на два табори. Надмірна політизація з'являється там, де люди, які страждають від бідності, бачать вихід зі складної ситуації в пошуку внутрішніх ворогів. І навпаки - в успішних суспільствах між співгромадянами в основному існує атмосфера доброзичливості, незважаючи на різницю в конфесійній приналежності, мові спілкування між окремими громадянами, світоглядних позиціях і існування інших відмінностей. При забезпеченні швидкого економічного зростання будуть вирішені і проблеми нашої зовнішньої політики. З сильним будуть рахуватися і не будуть диктувати йому умови. До того ж національні інтереси України вимагають не хитань між Сходом і Заходом, а співробітництва на обох напрямках з найбільшою користю для себе. Через кілька днів ми відзначатимемо 150-річчя з дня народження великого сина українського народу Івана Франка. Ще в 1880 році наш Каменяр написав поетичні рядки, в яких дуже чітко сформулював ідею, заради якої варто померти, але добути - "волю, і щастя, і честь". На тлі цього ювілею 15-річчя молодої української державності не здається таким вже юним віком. У нашої історії вікові традиції, і якщо ми в чомусь запізнилися у своєму розвитку - то це лише тимчасове явище. Багато народів продемонстрували, що можна швидко відновити втрачене за умови відмови від внутрішньополітичної конфронтації. Тому, вітаючи всіх співвітчизників з Днем народження нашої держави, хочу ще раз підкреслити: Україна отримала унікальний шанс вийти з затяжної політичної кризи і вступити на шлях прискореного соціально-економічного розвитку. Для цього у нас є все: об'єднання основних політичних сил, стабільну парламентську більшість, уряд професіоналів. Ми маємо глибоко пророблений план дій і ясне бачення шляхів його втілення в життя. Нам допоможе сприятлива зовнішньополітична ситуація. Залишається одне - творити, а не руйнувати, засипати рови розколу, а не поглиблювати їх. Зі свого боку можу обіцяти, що наш уряд демонструватиме професіоналізм і згуртованість команди. Воно прийшло до влади, щоб виконати умови контракту, за яким виконавець зобов'язується служити суспільству з максимальною користю для держави. У нашій готовності виконати взяті на себе зобов'язання може бути впевнений Президент України. Його політична відповідальність перед народом - це і наша турбота. Хотів би, щоб Президент не сумнівався в цьому. Серед наших стратегічних союзників ми бачимо Верховну Раду України. Упевнений, що в найближчому часі в ній сформується ще більш переконливе за кількісним складом парламентська більшість. У свою чергу, це дозволить швидкими темпами створювати законодавчу базу для реалізації тих планів розвитку країни, з якими ми прийшли у владу. Розраховую і на конструктивну співпрацю з опозицією. Пройшовши цю школу в недавньому минулому, я знаю, як важливо мати в її особі не критика-популіста, а серйозного контролера. Тоді від взаємин "влада-опозиція" суспільство тільки виграє. Я глибоко переконаний - ми зможемо дати гідну відповідь на виклики часу, українським політикам вистачить мудрості і відповідальності перед своїм народом, і ми разом забезпечимо стрімкий і успішне просування України, економічне зростання і демократичний розвиток, підвищення добробуту людей.