Блог | Якщо політик запевняє про виграш від дружби з Москвою – він бреше
Новий президент країни Майя Санду зажадала виведення російських солдатів з території Придністров'я. Вона підкреслила, що небезпеки бойових дій немає, і запропонувала замінити російських військових цивільною місією ОБСЄ, пише Павло Казарін для Крим.реаліі.
Втім, чекати поступок від Москви було б наївно. Зрештою, російські солдати з'являються на території колишніх союзних республік не заради того, щоб встановити мир. Вони з'являються заради того, щоб встановити контроль.
Так було і в Придністров'ї. Російські війська розквартировані там уже 25 років – з 1995 року. Спочатку їх чисельність сягала п'яти тисяч осіб. Сьогодні – скоротилася до тисячі з невеликим. Російські солдати присутні на прикордонних переходах з Молдови в Придністров'ї, а заодно охороняють військові склади в селі Колбасна на кордоні з Україною.
На цих арсеналах зберігається понад 20 тисяч тонн боєприпасів. Вони залишилися в Придністров'ї у спадок від 14-ї армії СРСР, яка колись була тут розквартирована. Боєприпаси лежать тут уже кілька десятиліть і вивезти їх куди-небудь досить важко – їх потрібно утилізувати на місці. Але сама Москва вирішувати це питання не поспішає. До тих пір, поки боєприпаси зберігаються в Придністров'ї, у Кремля є ще одне пояснення, чому російські солдати повинні і далі залишатися в регіоні.
Єдиний раз, коли Москва змінила свою позицію, трапилося на початку 2000-х років. Тоді при владі в Молдові була Партія комуністів на чолі з Володимиром Вороніним. За чотири роки Росія утилізувала майже половину боєприпасів. Але не варто списувати це на доброзичливу поступливість.
В той момент Кремль мав всі підстави розраховувати, що склади як привід для збереження військ вже не знадобляться. Воронін обіцяв приєднати Молдову до Союзної держави Росії і Білорусі, зробити російську другою державною і врегулювати питання з Придністров'ям. Розрахунок Москви був на те, що проросійські настрої Придністров'я змінять електоральний баланс Молдови на користь Кремля, і вона почала готувати документи.
У 2003 році з'явився так званий "Меморандум Козака", названий по імені його автора. Молдова повинна була стати федерацією, Придністров'я і Гагаузія мали би отримати автономію, російська мала отримати статус державної, а сама країна погоджувалася на статус демілітаризованої держави. Але при цьому Кишинів повинен був погодитися з тим, що російські війська отримають офіційний статус і пробудуть на території країни до 2020 року.
Якби цей документ набув чинності – склади в Придністров'ї Москві б вже не знадобилися. Її армія отримала б офіційний статус у Молдові. Закріпилася б там на десятиліття. А сама країна фактично стала б російською колонією. Ситуацію, судячи з усього, зміг змінити тиск Заходу. У всякому разі, в останній момент Воронін відмовився підписувати Меморандум. Після чого відносини Кишинева і Москви надовго охололи.
Історія Молдови – це прямий доказ того, що жоден – нехай навіть найбільш проросійський політик – не може домогтися від Кремля поступок. Все, що йому під силу – це офіційно легалізувати окупаційний армійський контингент. Виконати вимоги Кремля. І позбавити свою країну хоч будь-яких перспектив. І якщо хтось вважає, що проблема миру на Донбасі впирається лише в імена українських переговірників – він може погортати історію сусідньої країни. Вона досить повчальна.
І немає нічого дивного в тому, що новий президент Молдови Майя Санду обіцяє свої перші закордонні візити здійснити до України і Румунії. На Румунію приходиться до чверті всього молдавського експорту (для порівняння – на Росію припадає лише 9%). І точно так само для Кишинева важливий Київ. Причому Майя Санду ще до свого обрання радила українським політикам не повторювати помилок своєї країни і не погоджуватися на російські вимоги на переговорах.
Втім, найдивніше полягає в тому, що проєвропейський кандидат переміг в Молдові саме завдяки своєму проросійському попереднику Ігорю Додону. Коли в 2016 році Додон тільки став президентом, промосковський і проєвропейський вектори підтримувало приблизно однакова кількість громадян. А до кінця його правління за ЄС виступало вже 58% молдаван, а проти – тільки 20%. Все тому, що чотири роки правління Додона Москва присвятила розмовам про духовні скріпи. В той час як Євросоюз ремонтував в Молдові дороги, школи і лікарні. І до кінця своєї каденції все, чим міг похвалитися Ігор Додон – це корупційні скандали, економічна криза і провалена підготовка до пандемії.
Молдова – це найкраще щеплення від будь-яких ілюзій. Її приклад доводить, що жоден – навіть найбільш проросійський політик – не може домогтися виведення російських військ. Все, що йому під силу – це узаконити окупацію. Кремль не вкладається в облаштування сусідніх країн – на відміну від Євросоюзу. І якщо політик запевняє вас, що країна виграє від дружби з Москвою – він бреше. Швидше за все від цієї дружби виграє лише він сам.
А країна тільки втратить час. А може, і майбутнє.
