Блог | Турки рвуться в Карабах, росіяни клянуться, що не пустять. Що робити вірменам?

Ще позавчора здавалося, що потрійна "нічна угода" 10 листопада, яка припинила 44-денну війну в Карабасі, зробила Росію головним миротворцем в Карабасі, а Туреччину – головним вигодонабувачем миру в регіоні.

Росія, вводячи своїх миротворців, збільшує ще на 2 тисячі осіб з масою бронетехніки свою військову присутність за Кавказьким хребтом, доводячи його більш, ніж до 10 тисяч військових з урахуванням вже дислокованих баз в Вірменії, Південній Осетії і Абхазії.

Туреччина ж отримує безпрецедентну історичну можливість прямого виходу на Південний Кавказ через транспортний коридор, який згідно "нічною угодою, Вірменія дозволить провести через свою територію із межуючого з Туреччиною азербайджанського ексклава Нахічевані до "материкового" Азербайджану. В Анкарі вже сьогодні повідомили про готовність побудувати залізницю через цей коридор, що відкриває туркам прямий вихід до Каспійського моря.

Переможна для тюркського альянсу війна в Карабаху, як тепер зрозуміло, коштувала Анкарі будь-яких жертовних свічок... І баланс післявоєнних вигод, придбаних Туреччиною і Росією, виглядав надзвичайно виграшним для амбітного турецького лідера. Але це, як то кажуть, по бізнесу...

А що ж робити з самим Карабахом? Адже в "нічній угоді" про його подальшу долю ні слова, що могло створити враження, ніби, залишаючись юридично частиною території Азербайджану, він збереже режим самопроголошеної НКР. І перебуваючи під патронажем російських миротворців цей статус знову заморозиться, а вірмени, які там залишилися, можуть не побоюватися приходу азербайджанців з перспективою обіцяного їм Ільхамом Алієвим щасливого і гармонійного спільного проживання.

І тут з'ясувалося, що Туреччину така перспектива і цей баланс з Росією зовсім навіть не влаштовує і Анкара вимагає присутності своїх військових миротворців в Карабасі на рівним підставах з російськими, що, звичайно ж, обіцяє регіону нові сюрпризи, а вірменам здається історичним образою. У Москві ахнули, як же так, заявив спочатку Пєсков, ми ж так не домовлялися і цього не буде...

– Так, точно не буде, – рішуче підтвердив Лавров, – "турецькі миротворці в Нагорний Карабах виїжджати не будуть, їх присутність буде обмежена російсько-турецьким моніторинговим центром на тій частині території Азербайджану, яка не наближена до Карабаху".

Але якісь обставини непереборної сили змушують Пєскова, – між іншим, не просто міністра, а офіційного представника Кремля, – уточнити, що в переговорах Путіна з Ердоганом "не обходиться без нюансів" і якщо, раніше тема присутності турецьких миротворців в Карабасі не обговорювалася , то вона може виникнути...

І дуже вчасно турки, нагнітаючи тему, повідомляють, що 13 листопада, в Анкару прилітає російська військова делегація для обговорення порядку роботи російсько-турецького моніторингового центру, – дають зрозуміти, що там ця тема і виникне.

Зрозуміло, в Кремлі обумовлюються, – згоду на присутність турецьких миротворців в Карабасі без згоди Вірменії та Азербайджану неможливо.

Але чи можна в принципі навіть уявити собі, що хтось в Єревані дасть сьогодні згоду на появу турецьких військових в поки ще де-факто вірменському Карабасі?

Сама постановка такого питання виглядає вбивчою для будь-якого вірменського політика. І в першу чергу для Пашиняна, який насилу утримує владу в Єревані, чиє місцезнаходження зараз невідомо. Точно так само, як рівно місяць тому невідомо де переховувався, побоюючись розлючених погромників, коли втік зі своєї резиденції, тепер уже колишній президент Киргизії Жееенбеков...

Державний переворот в Вірменії на тлі очевидного ультиматуму, пред'явленого Путіну його "приємним у спільній роботі" партнером Ердоганом, представляється практично неминучим. Пашинян не любий Кремлю, це загальновідомий факт.

Настільки ж очевидно, що будь-який наступний за ним вірменський лідер може прийти до влади нині не інакше, як на хвилі глибокого, якщо не сказати, запеклого обурення в зв'язку зі зрадою Росією свого союзника. Нічого позитивного така хвиля, швидше за все, не принесе ні Росії, ні Вірменії і навіть примножить драматичні підсумки 44-денної війни, якщо наступники Пашиняна захочуть денонсувати угоду 10 листопада.

Так, які ж це обставини непереборної сили, що дозволяють Ердогану так впевнено викручувати руки Путіну, якого вже третій день в Москві славословлять, як видатного кавказького миротворця? Більше тільки в Баку звеличують Алієва, як переможного азербайджанського полководця.

Справедливості заради треба зауважити, що обидва вони старанно допомагали одна одній досягти цих висот, одному півтора місяці не заважаючи перемагати, а іншому – ефектно зупинити ці перемоги...