Блог | Співчуваю Лаврову: будь-яке спілкування з Лукашенком – пляма в біографії

Сергію Лаврову співчуваю. Втім, не дуже щиро, скоріше, так, за старою звичкою.

Він зустрічався з Лукашенком. Пам'ятаю, Борис Нємцов розповідав, як він в кінці 1990-х вчив Бориса Єльцина при зустрічах з Лукашенком не дозволяти йому кидатися в обійми, для цього треба було при рукостисканні не згинати руку в лікті...

Мінський фюрер токсичний. Будь-яке дружнє спілкування з Лукашенком – пляма в біографії. Сотні тисяч білорусів, які виходять нині на вулиці і площі своєї країни, вважають, що спілкуватися з ним доречно надалі лише тоді, коли він опиниться під слідством.

Що може йому сказати путінський емісар, щоб уберегти від подібної перспективи?

Щоб поквапився з виконанням обіцянок, даних ним 14 вересня на зустрічі в Сочі з Путіним – почати транзит влади, оголосити графік підготовки до референдуму по конституції, нових президентських виборів?...

Так, пізно вже пити боржомі, коли легітимність Лукашенки відвалилася, а його нукери озвіріли, безкарно вбиваючи білорусів у дворах їхніх власних будинків.

Будь-які риторичні фіоритури, вироблені Лавровим в ході перебування в Мінську, в яких можна буде прочитати, ніби у цього союзника Кремля є політичне майбутнє, означатимуть чергове фіаско білоруської політики Путіна. Особливо на тлі опублікованих днями в російських і білоруських медіа результатів соціологічних досліджень, згідно з якими число прихильників союзу з Росією скоротилося в Білорусі в листопаді в порівнянні з вереснем на 11 відсотків.

Ганебне мовчання Москви у відповідь на жахливі переслідування лукашенківськими насиловиками (тепер їх так називають в Білорусі) мирних, але зневажають втрачену свідомість диктатора громадян, вже стало гнітючим наративом сучасної історії путінської Росії.

І якщо російська військова миротворчість в Карабасі покликане сьогодні хоч якось змікшувати драматичне падіння іміджу Росії на Південному Кавказі, нехай воно і призводить де-факто до зростання військової присутності в регіоні колишньої імперії, то яким способом Москва зможе повернути собі довіру білорусів, – чи не введення прямого військового правління в їх країні?

Привід, як ми вже чули, для допомоги братньому народу завжди знайдеться, Лукашенко вже попередив, підтримуваний білоруською опозицією Захід готується "відсікти" Гродно і домовився з Путіним використовувати війська у випадку загрози із Заходу.

Війська в таких випадках не залишаються надовго, – до повної стабілізації ситуації. Саме з цієї причини сьогодні прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян не виключив, що перебування російських миротворців в Карабасі не обмежиться п'ятирічним терміном. Зауважимо, між тим, що в первинному варіанті тристоронньої заяви про перемир'я на Південному Кавказі від 10 листопада термін перебування миротворчих сил Росії не було вказано зовсім... За інформацією джерел в регіоні, на 5-річний термін обмеження під тиском Туреччини наполіг Азербайджан.

І тільки в одній близькій і зовсім союзної Росії країні, бурхливі вуличні протести, що виникли в результаті фальсифікації виборів, і що призвели до зсуву чергового президента, не змусили поки Кремль навіть подумати про ті чи інші втручання.

Так як мова йде про мою улюблену Киргизію, саме по собі це не може не радувати. Але, з іншого боку, і причина такої терпимості очевидна, – в Киргизії, де не без підстав впевнені в Москві, важко собі уявити лідерів, які прийшли до влади і налаштованих проти Росії.

Але оскільки в цій чудовій гірській країні, яка називала себе колись "острівцем демократії" в Центральній Азії, ось уже другий місяць панує конституційна махновщина, апофеозом якої, швидше за все, вже в січні наступного року стане узурпація влади кримінально-орієнтованого угруповання, нових потрясінь в Киргизії уникнути буде важко.

Точно так само важко буде помилитися, припустивши, що платити за наслідки і цих потрясінь доведеться, в основному, Росії. Ми ж платимо за лояльність, а зі стабільністю це вже як вийде, нехай самі розбираються...