Як повідомляють західні видання, зокрема Financial Times, Сербія, що завжди вважалась проросійським форпостом у Європі, від початку повномасштабної агресії РФ таємно поставила Україні боєприпасів на суму близько 800 мільйонів євро.
З метою секретності, експорт снарядів, мін і патронів проводився здебільшого через треті країни.
Цікавою є заява президента Сербії Александара Вучича про те, що він не ставатиме ані на бік України, ані на бік Росії у цій війні. Водночас, зазначив він, продаж сербських боєприпасів через посередників – це можливість для розвитку бізнесу Сербії та важлива частина економічного відродження.
Зокрема Вучич сказав: "Що вони з цим зрештою зроблять – це їхня справа. Навіть якщо я знаю, куди потрапляють боєприпаси, це не моя справа. Моя робота полягає у тому, щоб ми законно поводилися зі своїми боєприпасами, щоб ми їх продавали. У нас є друзі в Києві та Москві. Це наші брати-слов’яни".
При цьому, як уже повідомляв OBOZ.UA, Белград укладав багато контрактів, зокрема із США, Іспанією та Чехією, які, власне, і є тими країнами-посередниками, з яких боєприпаси напряму потрапляють в Україну.
Сербія не перешкоджатиме продажу боєприпасів сербськими компаніями західним країнам, навіть якщо вони поставлятимуться в межах військової допомоги Україні, заявив у вівторок AFP прем'єр-міністр Сербії Мілош Вучевич.
Навіть російські джерела пишуть: "Сербія різко наростила виробництво військової продукції, а її оборонні підприємства перейшли на роботу в три зміни, щоб виробляти зброю, яка надходить в Україну". Про це "Комерсанту" розповіли знайомі із ситуацією джерела у Белграді.
Можна констатувати, що спільні дипломатичні зусилля США та Європи щодо Сербії, яка не є членом ЄС та НАТО, виявилися набагато ефективнішими, ніж боротьба з проросійською Угорщиною, яка навпаки є учасником Євросоюзу та Північноатлантичного альянсу.
При цьому, як повідомляє європейська преса, Європа та США роками працювали над тим, щоб віддалити Вучича від Путіна. Зокрема, вирішальним гравцем у цій дипломатичній грі був чинний посол США в Сербії Крістофер Хілл, який прибув до Белграда у березні 2022 року. Саме його зусилля не дозволили Сербії повернутися до небезпечного для Європи й США зближення Белграда та Москви.
Фактично заради цього США відмовилися від тиску на сербського президента Вучича щодо недостатності демократичних реформ.
Тож можна констатувати, що Сербія на словах може скільки завгодно підтримувати або не засуджувати Кремль за його агресію проти України, але відсутність прямих кордонів та логістичних сполучень із Російською Федерацією робить таку підтримку не дуже вигідною.
Фактично Сербія з усіх боків оточена країнами ЄС і НАТО, від яких залежить економічно та має низку невирішених територіальних та етнічних проблем. Тож єдиним шляхом виживання Сербії як країни є все ж таки євроінтеграція як стратегічна мета, тому підтримка Росії Белградом на офіційному рівні майже відсутня, навпаки – президент Вучич неодноразово згадував про територіальну цілісність і суверенітет України, зокрема не визнаючи анексію Криму.
У цьому плані можна підкреслити цікаву протилежність Сербії та Угорщини – угорський уряд є ультрапроросійським при тому, що населення Угорщини переважно негативно ставиться до російської агресії. У сербів ситуація дзеркальна – населення здебільшого дуже підтримує Росію, але країну очолює доволі прозахідний і проєвропейський уряд.
Ще одним важливим фактором "проєвропейськості" Сербії є те, що економічні санкції проти Росії фактично поставили хрест на можливостях Белграда купувати, модернізувати й ремонтувати військову техніку та озброєння російсько-радянського походження. Тож як для країни з невирішеними територіальними проблемами, модернізація сербської армії є вельми важливим завданням, яке неможливо виконати без європейської підтримки. Про це свідчить нещодавній контракт із Францією щодо військової авіації, про що вже детально писало наше видання.
Очевидно, що Сербія прекрасно розуміє всю небезпеку залежності постачань військової техніки, озброєнь й боєкомплекту від країни, яка веде злочинну війну та ледве може впоратись із забезпеченням власної армії без допомоги інших авторитарних режимів (Іран, Північна Корея, Білорусь тощо).
Отже, можна констатувати, що перспективи євроінтеграції змушують уряд Вучича віддавати перевагу ЄС перед відносинами із фізично доволі далекою Росією. При цьому, на відміну від Белграда, уряд Орбана, маючи країну в ЄС і НАТО, піддався російській корупції. Тому саме правильний дипломатичний, політичний та економічний вплив може, як ми бачимо на прикладі Сербії, докорінно змінити цілі аспекти зовнішньої політики, економіки та військового співробітництва. Загалом втрату реального впливу на Сербію можна зарахувати до чергового зовнішньополітичного провалу Кремля.