Блог | Міжнародне право має діяти однаково для всіх, інакше ми повернемося до принципу "права сили"

СВІТ МАЄ НАРЕШТІ ЗГАДАТИ: АГРЕСОР НЕ МАЄ "ПРАВА НА ВІЙНУ"

Для тих у Вашингтоні, хто або забув міжнародне право, або вирішив його підмінити політичними торгами, варто нагадати базову істину: держава-агресор не має жодного права вести агресивну війну. Жодного.

Ні "права на удари".

Ні "права на буферні зони".

Ні "права на демілітаризацію сусіда".

Ні "права" висувати ультиматуми державі, на яку вона напала.

Міжнародне право після Другої світової війни було створене саме для того, щоб знищити саму концепцію "законного права агресора". Після Нюрнберга світ прямо визнав: агресивна війна — це найтяжчий міжнародний злочин, який породжує всі інші злочини.

Стаття 2(4) Статуту ООН прямо забороняє погрозу силою або її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави. Є лише два винятки:

— рішення Ради Безпеки ООН;

— право держави на самооборону відповідно до статті 51 Статуту ООН.

Росія є стороною, що здійснила акт агресії. І саме тому її військові дії є незаконними в самій своїй основі.

Це принципово важливо розуміти:

міжнародне гуманітарне право, включно з Женевськими конвенціями, регулює поведінку сторін під час збройного конфлікту, але не легалізує сам факт агресії. Тобто навіть якщо агресор формально дотримується певних правил ведення війни — це не робить саму війну законною.

росія не отримує "право бомбити військові об’єкти" лише тому, що назвала їх військовими.

Агресор не може створити собі юридичну індульгенцію через сам факт вторгнення.

Більше того: Генеральна асамблея ООН у низці резолюцій прямо визнала російську агресію порушенням Статуту ООН та вимагала негайного, повного й безумовного виведення російських військ з території України. Саме безумовного — без "переговорних бонусів", без "нових кордонів", без "гарантій нерозширення".

І тут виникає ще одне надзвичайно важливе питання.

Коли окремі західні політики починають обговорювати з агресором "допустимі удари", "обмеження для України", "право росії на занепокоєння безпекою" — вони фактично починають легалізовувати наслідки міжнародного злочину.

Це небезпечний прецедент.

Бо якщо агресор може отримати політичні дивіденди від вторгнення — міжнародне право перестає бути правом і перетворюється на торгівлю страхом.

Особливо цинічно виглядають спроби рф і їх колаборації представити українські оборонні зв’язки із союзниками як "провокацію". Міжнародне право прямо визнає право держави на індивідуальну та колективну самооборону. Стаття 51 Статуту ООН закріплює невід’ємне право держави, яка зазнала збройного нападу, захищати себе самостійно та разом із союзниками.

Це означає:

Україна має повне законне право:

— отримувати зброю;

— укладати оборонні союзи;

— проводити військові консультації;

— отримувати розвіддані;

— здійснювати удари по законних військових цілях агресора в межах права на самооборону.

І це не "ескалація".

Це реалізація фундаментального права на виживання.

Саме тому допомога Україні не є "участю у війні" в тому сенсі, який намагається нав’язати кремль. Навпаки — міжнародне право дозволяє колективну допомогу державі-жертві агресії.

А ось сприяння агресору, політичне прикриття агресії або координація дій, що допомагають продовженню акту агресії, можуть розглядатися як сприяння міжнародно-протиправному діянню лідерів держав.

Світ уже проходив через це у 1930-х.

Тоді теж були політики, які пояснювали, що диктатору треба "дати зберегти обличчя".

Теж були спроби "зрозуміти мотиви".

Теж були розмови про "природні сфери впливу".

Закінчилось це десятками мільйонів загиблих.

І сьогодні питання стоїть гранично просто:

або міжнародне право діє однаково для всіх,

або світ повертається у епоху, де право має лише той, у кого більше ракет.

Україна сьогодні захищає не лише себе.

Вона захищає сам принцип, що кордони не можна змінювати танками, дітей — депортувати, а міста — стирати ракетами лише тому, що диктатор так вирішив.

І якщо хтось у західних столицях цього досі не зрозумів — значить вони небезпечно віддалилися не лише від України.

Вони віддалилися від самого фундаменту міжнародного права і вільного світу.