Блог | Кожен демократ – це прихований республіканець, а розмови про перемовини ведуть до перемовин

Знаючи, як срср постійно соромив Сполучені Штати за те, що саме вони ганебно й жорстоко використали ядерну зброю, я переглянув у бібліотеці провідні радянські газети за серпень 1945-го й був дуже здивований. Зовсім не на перших шпальтах, а десь у глибинах були такі собі непомітні коротенькі повідомлення в один абзац про успішне застосування в Японії нової американської зброї — Й ВСЕ! Бо США тоді були союзником, а Японія була ворогом.

Так от, в американців цинізм у високій політиці і тоді аж ніяк не був меншим. Нагадаю хоча б відомі фрази відомого демократа Трумена про те, що у війні срср з німеччиною слід підтримувати того, хто на даний момент знаходиться у гіршій ситуації, щоб вони якнайдовше вбивали одне одного, а також про те, що в кого є союзники, той не має справжньої незалежності (натякаючи на тих, кому Америка допомагає).

Спадкоємець Трумена демократ Байден цю науку добре запам’ятав — лише з тією різницею, що замість допомоги мордору використовував у відповідний момент відсутність допомоги Україні.

Припускаю, що такий самий цинізм демократів виявився і в їх реагуванні на невдалий замах на Трампа: кожен з них, поза сумнівами, тихесенько казав, що вони, демократи, звичайно, проти насильства, але ж як же шкода, що снайпер схибив.

Проти насильства вони, як і свого часу срср, — тільки тоді, коли засуджувати його політично зручно. Просто якщо для республіканців цинізм це засіб існування, то в демократів він завжди прихований.

Продовжуючи тему Байден — Трамп, зверну принагідно увагу на ще один політичний феномен — матеріалізацію слова. Адже саме постійні розмови про необхідність термінової заміни Байдена зробили з його й без того дуже складного стану реальну катастрофу — за логікою: Ну якщо вже свої так кажуть! Він не знявся — його зняли розмови.

Той самий феномен матеріалізації діє й в нас — наприклад, щодо перемовин, коли вже самі розмови про них, ставши зовсім звичними, поступово наближають суспільство до усвідомлення їх неминучості.

З іншого боку, розмови про неможливість перемовин — пуйло, мовляв, їх не схоче — ведуть до дійсної неможливості повноцінних переговорів, коли радітимуть після цього будь-якій пропозиції від ворога: Ура, захотів, ми вже заздалегідь на все згодні! Тож не треба своїх лякати, бо можна й залякати.

Отже, не кажемо поганого, кажемо тільки гарне — так свого й доб’ємось. Американці перемагають цинізмом, а ми — добрим словом.

Грамотні політологи не коментують — вони роблять.