Блог | Китайці кладуть м’ясо навіть у цукерки

4 дні, 250 км - саме стільки пішло на те, аби дістатися з Шанхаю до міста Ханджоу (Hangzhou). Крутили педалі переважно вело та мотодоріжками, лише один раз був десятикілометровий відрізок поганої дороги, яка ремонтувалася і саме тоді нас накрив дощ. Причепи тут показали себе добре, витримали дощову навалу, яку Марко, проспавши, не помітив. А ми з Володею вперше в цій частині подорожі змокли.

За ці дні ми побували з трьох чарівних селах на воді, проїхали багато нецікавої дороги індустріальними районами, ночували в красивому еко-парку, варили їсти просто на галявині в місті, не знайшли жодного місця, де б поставити намет, їли смачний пиріг з сухофруктами, який врешті-решт виявився з салом й не могли змиритися, що китайці всюди сунуть м’ясо, навіть у цукерки. А ще пережили купу "яскравих" вражень від безпосередньої участі в китайському дорожньому русі. Тут мало хто дотримується загальноприйнятих правил і, звісно, крутіший той, хто на більшій машині. Якщо порівнювати з Індією, то тамтешній безлад на дорогах сприймається якось легше, напевно тому, що індуси не такі нахабні - вони як діти, що не знають правил. А от коли китайці на кожному кроці порушують, та ще й з таким претензійним виглядом, наче це ми їм заваджаємо перти по зустрічній... це просто бісить.

В Ханджоу, як і в більшості міст Китаю (а на великих трасах також і між ними), їхали до автовокзалу спеціально відведеною для мопедів та велосипедів доріжкою. Це, до речі, один з великих плюсів, що є в Китаї: дрібний транспорт має свої дороги, крупний - свої. Прибули на автовокзал після 18-ї, тож цього дня так і не змогли відправитись в місто Хуаншань. Бо туди 3-4 години, але нам з малою дитиною та ще й з усім нашим крамом приїжджати в нове місто серед ночі якось не дуже весело.

Тож, взявши квитки на ранок наступного дня (90 юань кожен, 13$), ми пішли шукати щось, де б заночувати. Місця для намету не було ніде, тож - готель. І тут на нас чекало велике "щастя". З трьох перших готелів поруч бідя вокзалу нас відфутболили, сказали що немає місць. А в четвертому пояснили, що вони не мають права приймати іноземців, хоча на вокзалі нас відправили саме в цей готель. На дворі було темно, Марко голодний, але дівчата ніяк не хотіли порушити правило й поселити нас на одну ніч. Нас відправили в дорожчий готель. І тут виплила вся правда: ті готелі, де можуть ночувати іноземці, суттєво дорожчі! Не маючи іншого виходу, ми заночували в тому дорогому, за 300 юань (45$) готелі. Добре, що хоч сніданок був включений.

Вранці лив дощ. Ми промокли, як песенята, але прибули вчасно на автовокзал і, здавши наші вели та трейлери в багаж (БЕЗКОШТОВНО на відміну від потягів, де рахують кожен кілограм й перетрушують всі речі в пошуках бімби), зайняли місця в автобусі. Три з половиною години, й ми в Хуаншані. А саме в місті Хуаншань, бо цю ж назву Хуаньшань китайці застосовують і до Жовтих гір, до яких звідси ще кілька десятків кілометрів. Але перш ніж потрапити в гори, ми відправимось на озеро Taiping.