Блог | "Волынская резня": так кто же виноват на самом деле?

Поки перебував в лікарні, неприємно вразила чергова хвиля, що її здійнято навколо теми "Трагедії на Волині" 1943 року. І хвиля не вщухає. Знову наші польські друзі, користуючись моментом і нашим скрутним становищем, вимагають "поставити крапку" в цьому питання. Причому крапку таку, якою її бачать саме вони: винні українці, нехай покаються. А поляки – виключно жертви. Невинні.

На жаль, нині навіть деякі українці схильні погодитися й взяти на себе "провину", так би мовити, "в ім’я дружби", адже зараз "час таки, що не на часі сперечатися за минуле, відштовхуючи союзників". Тому як би комусь не хотілося, але треба захищатися від неправди. А в цій сумній історії брехні за десятиліття нагромаджено гори. Вибачте за довгий текст.

На жаль, наші польські друзі у питанні т. з. "Волинської різанини" досі стоять на позиції, яку сформували ще 60-70 років тому польські комуністичні "історики" типу Юзефа Собесяка та йому подібних на замовлення з Москви. І якщо у політиці наші сусіди майже звільнилися від впливу комуністичної ідеології, то в історії (принаймні певних її питаннях), на жаль, цього не сталося.

Як підсумок – постійний конфлікт між українцями і поляками навколо теми ОУН, УПА загалом і теми Волині зокрема.

І чомусь ніхто не звертає уваги на те, що той таки Собесяк був кривавим сталінським душогубом. У 1943 році він командував спеціальним загоном з етнічних поляків у складі партизанського з'єднання полковника Бринського ("Дядя Петя"), яке складалося з добірних головорізів ГРУ. 

Саме кати "Дяди Пети", що діяли під виглядом українських повстанців, несуть відповідальність за трагедію польського села Паросля Перша. А саме з неї відраховують початок трагедії на Волині і яку більшість істориків досі вважають справою рук українців, з року в рік переписуючи вигадки залитого по самісіньку маківку кров’ю товариша Собесяка.

За свої криваві заслуги у справі розпалювання взаємної українсько-польської різанини, після війни він отримав із рук Сталіна погони контр-адмірала та став заступником командувача Військово-морського флоту Польської Народної Республіки з політичних питань. І от на його "історичних свідченнях" досі тримається увесь міф про "українську винуватість".

І не Собесяком єдиним – багато їх було, холуїв московського комуністичного режиму: Юзеф Туровський, Яцек Вільчур, Владислав та Єва Семашки й маса інших товаришів добре попрацювали над демонізацією УПА. Це не рахуючи легіонів власне радянських "письменників" та "істориків". Їхня "титанічна праця" досі лежить в основі уявлень більшості поляків, росіян, та навіть українців про ті події. А прогресивних польських істориків, які намагаються шукати правду – топчуть. Як розтоптали і фактично зламали Ґжеґожа Мотику, який намагався шукати правду. 

Звісно, українські повстанці не були ангелами. Ангели зі зброєю зустрічаються дуже рідко. І руки у них у крові, як і у бійців Хмельницького, Гарібальді, Костюшка, Імона де Валера, Болівара, Пілсудського, Манергейма, Паеса, Ровецького та інших представників національно-визвольних рухів. Але брехати навіщо? 

Навіщо поширювати "свідчення" міфічного "жителя Львова" Хаїма Гольдвіна, якого комуняцькі агітатори-пропагандисти просто вигадали? Або не менш міфічних "персонажів" на кшталт Івана Бриля? Навіщо видавати дітей, занапащених божевільною циганкою Марією Долинською за жертв "бандерівців"? 

Але віз і нині там, незважаючи на падіння комуністичної системи. І міф про "Волинську різанину" в кремлівській редакції живе донині у свідомості багатьох польських друзів. Їх вписано типографською фарбою в підручники й вибито у граніті – спробуй виколупай.

Насправді головними і неперевершеними винуватцями того, що сталося на Волині навесні-влітку 1943 року є не українці. І не поляки. Трагедію було сплановано й спровоковано за завданням і під ретельним керівництвом товариша Сталіна та інших товаришів з Кремля. 

А допомагав їм в цьому пан Рузвельт, який мав власні інтереси. Все це робилося, аби поховати т. з. "Балканську стратегію" Черчилля. Щоправда і сам Черчилль пізніше фактично зрадить і своїх союзників поляків, і українців, яких теж спочатку бачив партнерами і боротьбі про нацизму і комунізму.

Ось ця "трійця" є реальними і справжніми винуватцями, а зовсім не українські та польськи (не знімаючи частки провини і з них) того, що сталося тоді. Але правда досі не потрібна нікому. Кому воно треба – вказати пальцем на Москву, Вашингтон та Лондон. Політика – вона і є політика.

Але ми, друзі, маємо знати. Хоча б на рівні неофіційному. І берегти це знання. Бо колись ще візьмемося разом й поховаємо цей бридкий комуністичний міф. От тоді вже ніщо не затьмарюватиме українсько-польську дружбу. А поки… Поки так… На жаль…