Блог | Третий год полномасштабной войны. Что дальше?

Именно понимание того, что Украина вошла в очередной – и необязательно последний – год большого противостояния с Россией – уже может вызвать депрессию у тех, кто не верил не только в великую войну, но прежде всего в долгую войну. Мы успели убедить себя, что наша эпоха – время коротких конфликтов, после которых обычно начинаются переговоры. И что долгие конфликты остались где-то в прошлом наших отцов и дедушек. Это потому, что под "длинным конфликтом" все мы привычно понимали Вторую Мировую войну и не замечали, что и после ее окончания было немало конфликтов, которые продолжались годами прежде всего благодаря своей локализации на ограниченной территории. Уже после начала войны в Украине оказалось, что даже война на Ближнем Востоке, если она не охватывает территории сразу нескольких государств, а идет в небольшом изолированном анклаве, также может продолжаться месяцами и не иметь никакой перспективы завершения, пишет Виталий Портников для "Збруч".

Далее текст на языке оригинала.

Від усвідомлення того, що ми тепер у новому часі, українське суспільство звично рятується вірою в те, що все буде добре, що війна закінчиться перемогою вже цього року, що Росія скоро розвалиться, а Путін завтра помре. І так наше життя перетворюється на своєрідний рік бабака, бо я зовсім не виключаю, що й наступного року ми зустрінемося з черговою річницею й черговими очікуваннями. За великим рахунком, це абсолютно нормальний рецепт для тих, хто бажає абстрагуватися від реальності й сприймати життя таким, яким хотілося б його бачити. Але що робити тим, кого цікавить сама реальність?

Перше – усвідомити саму логіку довгого конфлікту. Мета Росії – знищення України як держави і це тільки етап її спроби відродити Радянський Союз у кордонах 1991 року. Мета України – зберегти державність й вийти на власні кордони 1991 року. Як бачимо, цілі держав і народів є діаметрально протилежними, ніякої перспективи миру між ними не існує. Але існує перспектива перемирʼя та тимчасового припинення війни у разі, якщо одна зі сторін (чи обидві) переконаються у недосяжності тактичних цілей найближчими роками. Росія має ресурси й натхнення на довгу війну, але очевидно немає сил для окупації й тим більш контроля над всією Україною. Україна може мати ресурси для опору і наступу, але невідомо, чи не забракне їх для звільнення всієї території. Отже, це і є якщо не перехід до миру, так перехід до війни низької інтенсивності найближчими роками. Як війну низької інтенсивності, так і ймовірне перемирʼя слід використати як вікно можливостей для посилення обороноздатності, отримання справжніх гарантій безпеки й відновлення професійного керівництва державою.

Друге – не варто впадати у паніку у звʼязку із зменшенням зацікавленості у війни з боку зовнішнього світу. Такою є динаміка зацікавленості всіх довгих війн. Потрібно навчитися зберігати цю увагу не шляхом промов і емоцій, а копіткою роботою у кабінетах. Війна в Україні з перших шпальт переходить у кулуари і це нормально. Важливо як представники Української держави будуть діяти у цих кулуарах, без софітів й мікрофонів. Але треба памʼятати й наступне: зменшення зацікавленості означає, що світ впевнений у тому, що ми збережемося, хоча й не знає, у якому вигляді. Але вигляд залежить не тільки від світу, а насамперед від нас самих.

Третє – треба усвідомити, що рівень довіри до влади буде поступово зменшуватися, а політичне керівництво країни не те що буде допускати все більше помилок – рівень помилок нікуди й не зникав – а суспільство буде ці помилки активно помічати. Але рівень довіри до влади не має позначатися на легітимності інституцій, бо вони – запорука державного виживання. Як я вже казав, пауза у війні або її закінчення дасть шанс тотального перезавантаження влади й тільки від українського суспільства залежатиме, чи воно цим шансом скористається.

Четверте – у війні потрібно вміти не стільки вірити, скільки виживати. Віра є вашим ворогом, коли диктує вам рішення, що призведуть до вашого самознищення чи знищення ворогом. Будьте реалістами, довіряйте фактам, не вірте гаслам й обіцянкам, хто б їх не давав. Завжди майте свій план "б", бо від успіху вашого особистого плану залежить виживання нації. Нація – це ж не чиновники у телевізорі, нація – це ви і ваші діти. Отже, усвідомте можливості військової служби чи змін у професійній діяльності. Отже, уважно стежте за безпековою ситуацією. Скажіть собі, чи ви маєте шанс вижити, якщо ваша місцевість – а таке може бути у війні – потрапить у зону тимчасової окупації. І чи маєте план евакуації і адаптації, якщо розумієте, що вижити вам і вашій сімʼї не вдасться. Якщо ваша місцевість потрапить у зону деокупації, ви можете опинитися у епіцентрі знищення населених пунктів росіянами – як це відбувається із Херсоном. Це не заклик залишати ваші рідні місця, а виключно рекомендації щодо необхідності вашої – саме вашої особистої – оцінки рівня небезпеки з боку країни, для якої немає "червоних ліній".

П’яте – не створюйте ілюзій щодо швидких змін у післявоєнній країні, щоб потім не вганяти себе у нову депресію. Якщо ви бажаєте бути тут й відновлювати Україну, варто підготуватися до дуже непростих років. Але треба памʼятати, що шанси на економічний успіх у майбутньому є – вони полягають у гарантіях безпеки і самому процесі європейської інтеграції України. Ізраїль після миру з Єгиптом – коли стало ясно, що час великих війн добігає кінця – змінився неймовірно. І хто сказав, що саме так не зможе змінитися Україна?

Так що я не буду повторювати хрестоматійну фразу, що якщо ми не зможемо змінити Україну для себе, так принаймні зробимо це для своїх дітей і онуків. У дітей і онуків будуть свої випробування, а може і свої війни – адже світ диктатур і імперіалізму нікуди не подінеться, як і наше виживання на кордонах цього світу. Але ми маємо хоча б спробувати побудувати країну, у якій нам буде затишно, а нашим дітям й онукам – безпечно.