Блог | Спершу помер тато, а потім старший брат Микола...

Текст, який написав не тому, що міг написати, а тому, що не міг не написати.

Голос тих кого немає.

Рятівник

Він насилу розплющив очі. До тями приходив поволі. Хто він? Де? Щоб остаточно прокинутися ("але ж я не засинав!"), хлопчик, як зазвичай, спробував протерти кулачками очі зі сну ("хоч я не спав"). Проте ця звична ранкова процедура не допомогла. Руки вимазані чимось мокрим і густим, розмазали це щось по обличчю, воно заліпило очі. І дивно тхнуло.

Саме від того різкого запаху хлопчик остаточно прокинувся ("хоч я і не засинав"). Нарешті розгледів, що його руки геть у крові. Що поруч валяється його маленький складаний ножик, виграний колись у сусіда Миколки. Теж із плямами крові. А ще — невеличка закривавлена тушка. Васько, його улюблене кошеня.

І тоді він згадав усе...

Як уперше сховав Васька від голодних сусідів. А потім і від своїх рідних. Після того, як буксирні бригади пройшлися селом і вимели все до зернини із клунь, собак і котів у селі не стало дуже швидко. Рідними колись сірками, бровками та мурчиками намагалися рятувати себе та своїх галинок і павликів. Тоді не стало і його Полкана, з яким він виростав до своїх семи. Андрійко зрозумів, що сталося, коли на вже давно порожньому столі з’явилося м’ясо та водночас зник улюблений пес. Тому й сховав Васька в закапелку клуні, про який не знав ніхто.

Читайте: Радянський режим знущався з українців більше за фашистів

Ось уже два місяці, як він намагався врятувати це смішне колись, а тепер жалюгідне чорне створіння. За цей час їх сім’я поменшала на двох — спочатку охоронець колгоспної комори підстрелив татка, який намагався її відкрити. Татко навіть не ховався, навпаки — вмисне голосно ламав ті кляті двері, сподіваючись, що до нього приєднаються й інші. Та не приєдналися, і його тіло ще довго лежало біля дверей комори для постраху тим іншим. А ці двері, як двері до раю для грішників, залишалися зачиненими.

Потім помер старший брат Микола — просто не прокинувся вранці. Лишилися лише він, мати й молодша сестра Марічка. Ну, і Васько, але про нього ніхто не знав. Усі були певні, що кошеня десь втекло, або комусь пощастило його з’їсти.

Спочатку він приносив йому рештки їжі, ховаючи в кишенях. Потім їх стало так мало, що годував кошеня пережованою їжею (якщо так можна була назвати те, що готувала з якоїсь трави та кори його мама), виносячи її в роті. Але останнього разу не доніс — ковтнув таку гидотну, але таку бажану кашку. Нещасному голодному Васькові дісталася тільки ласка й безмежна любов хлопчика.

Врешті він змушений був визначитися, кого він любить більше — Васька чи маму з сестричкою. Він згадав про складаного ножичка...

"Ой, як довго я тут?", — з жахом подумав хлопчик, оглядаючи свої руки, на яких Васькова кров перемішалися з його власною — з глибоких подряпин кота.

"Мама з Марічкою не вставали вже кілька днів. Але я їх врятую!". Спочатку він думав, що все зробить сам — вб’є кошеня, здере шкурку, прочистить тушку і принесе матері. Але це забрало в нього стільки сил, що коли Васько нарешті перестав борсатися, хлопчик знепритомнів.

Читайте: Ніколи знову

"Мама все зробить сама. Мама все одно буде втішена, може, навіть знов усміхнеться". Її усмішки йому бракувало в останні місяці не менш ніж їжі.

Швиденько вхопив котячу тушку й, запхнувши ножика до кишені, побіг до хати. Точніше поплентався, ледь переставляючи ноги. Останній крок, переступив поріг, і він вже в темній хаті.

— Мамо! — спробував вигукнути, але вичавив лише якийсь невиразний звук.

У хаті було тихо, мертвенно тихо. На ліжку лежала мама, пригортаючи маленьку Марічку до грудей. Хлопчик вхопився за мамину руку, намагаючись розштовхати її зі сну. Рука була геть холодна. І друга, що лежала на такому ж холодному чолі Марічки.

"Не встиг", — подумав хлопчик, знову провалюючись у небуття, й випускаючи з рук тушку кошеняти.