Больше всего в Донецкой области: Опендатабот назвал количество церквей УПЦ МП в Украине. Карта
В течение полномасштабной войны их количество уменьшилось только на 685 общин.
21 листопада буде чотири роки, як в Україні почалася друга революція. Яким цей період видався для країни, який шанс дала їй "відсутність" Криму та Донбасу — в інтерв’ю "Обозревателю" розповів український історик та публіцист Ярослав Грицак.
Скоро буде чотири роки з початку Революції Гідності. Яким для України видався цей постреволюційний період?
- Головне, що вдалося — це втримати Україну і її орієнтацію на Захід. У 2013 році та у 2014-му і одне, і друге було під загрозою. Янукович не підписав угоду про Асоціацію, що спровокувало Євромайдан, а вже після його перемоги над Україною висіла загроза "руської весни". Обидві були частиною плану Кремля. Путін вважав, що курс України на Європу становить загрозу стратегічним інтересам Росії, і якщо Україна таки наважиться йти на Захід, то має бути за це покарана розділом по лінії "Харків - Одеса". Тоді під контролем Росії було би індустріальне серце України та все Чорноморське узбережжя. На щастя, цей план провалився. І це без сумніву заслуга України й українців. Очевидно, були й втрати Криму і Донбасу, продовжується війна — і ці рани будуть довго кровоточити. Але за великим рахунком, Путін Україну програв.
Тепер, що не вдалося. Це завдати вирішального удару по кланово-олігархічній системі, яка, зокрема, уможливила прихід до влади Януковича і зробила з української держави синонім корупції. Існує щось на зразок "залізного закону олігархії": в країні, де владу захоплюють олігархи, тяжко звільнитися від них — і чим далі триває їхня влада, тим тяжче вийти з цього порочного кола. У свою чергу, олігархічна система є платою за повільні чи відкладені реформи. За останні 4 роки маємо більше реформ, аніж за всі попередні. Але немає ключових реформ — у тих ділянках, де лежить "голка Кощея" — утворення незалежного судівництва та зміна виборчої системи.
Серед ваших гіпотез існує і така: точка неповернення, така собі точка Х, в Україні ще не перейдена, бо система, проти якої і стався другий Майдан, повертається і переходить у наступ.
- "Точка неповернення" — це метафора. Є чимало суперечок, чи вона насправді існує. Моя позиція така: скільки ми б не робили реформ, якщо нема ключових, нас може знову відкинути назад. Головний виклик для України — це вибудувати сильну, життєздатну економіку, бо від неї залежить все: від обороноздатності країни до середньої тривалості життя. Але економіку не вдасться збудувати лише економічними реформами. Передумовою є реформа політичної системи. Це те, що історики, політологи й економісти називають переходом до "відкритого доступу" — тобто до такої політичної системи, де доступ до влади перестає бути головним джерелом багатства. У нас цього переходу не сталося. В цьому сенсі я вважаю, що точка неповернення не пройдена.
Читайте: Як перенести Різдво з 7 січня на 25 грудня
Що це означає і наскільки це загрозливо для українців?
- Тут має бути не "гра одного актора", а співдія трьох чинників: 1) влади, яка є під постійним тиском, 2) знизу — зорганізованого суспільства та 3) збоку — зовнішніх акторів, які розуміють, що слабка й корумпована Україна може легко стати жертвою російської агресії і тим самим стати слабкою ланкою геополітики, на зразок сучасної Сирії. У нас поки що найсильнішим є зовнішній фактор, бо сама по собі влада не хоче, а суспільство не може добитися радикальних змін.
Розумію, що такий діагноз може розчарувати, але я не спішив би впадати у депресію. Історія революцій показує, що зовнішній чинник є вирішальним для їхньої перемоги чи поразки. Україна має зовнішню підтримку, принаймні необхідний її мінімум, а Росія обкладена санкціями. Їй не вдалося — хоча вона дуже старається — зламати спільний фронт в ЄУ та у Північній Америці.
Не факт, що цей мінімум існуватиме довго і його вистачить для радикальних змін. Як кажуть, порятунок утопаючого є справою самого утопаючого. Якщо ми самі собі не дамо ради, жодна допомога ззовні не вирішить наших проблем.
Є думка, що через низьке просування реформ в Україні перед нами закривається вікно можливостей, а самі зміни і реформи призупиняються. Яким вам цей процес видається?
- Існує закономірність: чим повільніші реформи, тим більше шансів для появи олігархів і тим вищу соціальну плату несе населення країни. Революції тим і важливі, що створюють шанс на швидкі реформи. Але це вікно можливостей не може бути відкритим вічно. Воно відкрите так довго, як довго країна знаходиться на революційному підйомі, і значна, якщо не більшість населення, довіряє владі та її реформам. Це справа декількох років, якщо не місяців. Ми дуже швидко втратили цей шанс у 2004-2006 роках, і втратили його тепер.
Можна сперечатися, чому. Чи його "вкрав" Путін, нав’язавши Україні війну? Чи тому, що у нас не змінився політичний клас? А чи тому, що громадянське суспільство не може видати з себе життєздатного альтернативного політичного гравця? Припускаю, що кожна з цих причин зіграла свою роль. Але на загал це не відміняє констатації факту: вікно закрилося, і ми знову приречені на повільність.
Читайте: В Україні неминуча ще одна революція — Возняк
Тарас Возняк каже, що Україна приречена на третій Майдан, бо без ще однієї революції докорінні зміни в країні неможливі.
- Не лише приречена, але й ми повинні уже зараз його готувати. Тільки що цей Майдан не має бути подібним на два попередні. За останні роки бачимо багато спроб повторити 2004 або 2014 р. Найсвіжішою є спроба Саакашвілі. Жодна не вдалася. І то з двох причин. По-перше, обидва Майдани сталися на хвилі економічного піднесення, коли валовий продукт зростав. І це є нова, парадоксальна логіка сучасних революцій. Вони стаються не тоді, коли гірше, а коли краще. Коли люди відриваються від щоденного виживання і у них з’являється надія, що можна жити краще. По-друге, має бути відчуття страшної, майже екзистенціальної загрози: якщо ми зараз не виступимо, то нам буде кінець, переможуть сили зла, буде справжній Апокаліпсис і кінець світу. І в 2004, і в 2013-2014 таку загрозу створили Янукович та Росія. Є багато різних загроз, але загрози такого рівня немає.
Тому третій Майдан має бути не на вулиці, а при виборчих урнах. Боюся, однак, що на наступних виборах цього не станеться: замало часу, не видно перспективних політиків і партій, високі шанси перемоги популістів. Ми повинні морально готуватися до можливості контрреволюційного реваншу. Надіюся, не такого страшного, як у 2010 році, але все ж таки...
Коли говорю про моральну готовність, то перш за все маю на увазі загрозу депресії, як це було у 2010 році, що "все пропало". Україна — не спринтерська, а стаєрська країна. У нас свої відрізки наступу і відступу, але на загал ми рухаємося у правильному напрямку. Якби зробили радикальні реформи у 1991, 2004 чи 2014 роках, то рухалися б швидше.
Як би ви оцінили українське суспільство загалом?
- Моя перша реакція було б сказати: розчароване, роздратоване, змучене, зосереджене на щоденному виживанні. Коли ж дивлюся у соціологічні опитування, бачу, що помиляюся. Коли українців питаєш, як вони дивляться у майбутнє, дуже багато (майже половина) каже, що з надією. Українське суспільство тим і цікаве, що воно завжди дивує – і в доброму, і в поганому значенні. Як хтось із чужоземних експертів сказав: "Українська ситуація ніколи не є ані така добра, ані така погана, як ви думаєте".
Ваш колега із Нью-Йорку історик Олександр Мотиль переконаний, що виживання України можливе без Донбасу і Криму. Яка у вас позиція?
- Виживати — так, жити — не знаю. Питання тут: хочемо ми чи не хочемо Донбасу і Криму? Питання: чи ми погодимося на зміну геополітичного порядку світу, за яким ми в будь-який час можемо стати жертвою? Стара, повоєнна система була побудована на непорушності кордонів. Країни могли розпадатися — як от, СРСР, Чехословаччина чи Югославія — але жодна не мала приєднати до себе чужих територій.
Відсутність Донбасу і Криму створили для України тимчасовий шанс. Країни, які є більш однорідні, мають кращі шанси на реформи — бо не треба витрачати часу й енергію на внутрішні суперечки. Тому мушу повторити те, що вже казав не раз: для мене питання не те, вернеться чи не вернеться Донбас і Крим в Україну, а в яку Україну він вернеться. Бо якщо це буде Україна зразка 2013 року, то я сам у таку країну не хочу вертатися.
Читайте: Волошина: Коли росіяни хочуть довести свою велич — вони нападають на таких, як ми
З допомогою окупованого Донбасу Кремль хоче посадити Україну на гачок, заблокувати її європейську інтеграцію, рух на Захід загалом. Наскільки йому це вдається робити зараз?
- Нові часи творять нові парадокси. Я вже говорив про парадокс нових революцій, які стаються за покращення, а не погіршення ситуації. Так само є з сучасними гібридними війнами. Раніше війни велися за завоювання територій. Тепер у війні може виграти той, який зможе нав’язати противнику невигідну територію. У даному випадку це може бути Донбас — у такому стані, в якому він зараз є, для такої держави, якою є зараз Україна.
Експерти кажуть, що Путін вже не має сил на вторгнення в Україну повномасштабною війною, тому дробитиме країну зсередини за допомогою своїх адептів. Ця стратегія буде успішною?
- Путін програв перший тур у війні з Україною. Але він не збирається здаватися. Його розрахунок полягає в тому, щоб послабити Україну, знизити рейтинги довіри до української влади, роздробити суспільство — щоб поховати шанси на нову, зреферовану Україну. Поки що цей план працює. Однак війна триває, і на цьому турі вона не скінчиться. Ця війна надовго, і головне не виграти всі битви, головне — виграти війну.
Наступного року в березні Росію чекають президентські вибори. Більшість політичних оглядачів переконана, що переможе Путін. Що буде з цією країною далі?
- Путін і Медвєдєв розуміють, що Росію теж треба модернізувати. Тільки що ані один, ані другий не вірить, що це можна зробити у найближчому майбутньому, бо для цього треба було б робити політичні реформи. Тому Путін вибрав інший шлях: воєнна модернізація замість модернізації самої країни. На коротшу мету така тактика може бути успішною. На довшу мету вона є самовбивчою.
Росія і Україна у багатьох відношеннях подібні між собою—- зокрема через те, що у них було спільне і далеко не найкраще минуле. Засаднича різниця: Росія здалася і загрузла у своєму минулому, а Україна далі борикається з ним і пробує його подолати. У неї не дуже виходить, але вона, принаймні, не здається. Тому, як на мене, Україна має набагато кращі шанси.
А в якій точці розвитку світ перебуває загалом?
- Я не можу передбачити світ, бо він стає дедалі більш непередбачуваним. Головною його ознакою є посилення нестійкості — те, що англійці називають precarity. Темп технологічних змін є такий високий, що вони більше не приносять нам задоволення, а навпаки - страх і депресію. Число прогнозів кінця світу з початку цього століття майже дорівнює кількості усіх таких прогнозів від початку людської історії. Особливо це добре видно на голівудівських фільмах про Апокаліпсис: на цьому страсі можна заробляти великі гроші.
Тому загальний наш психічний стан є такий, що ми перестали вірити добрим новинам й оптимістичним прогнозам. А такі прогнози є. Прочитайте новий бестселлер ізраїльського історика Ювала Гарарі "Homo deus". Він показує, і то переконливо, що людство справилося з головними загрозами: голодом, епідеміями і війнами. Зараз у світі більше людей помирає від переїдання, аніж недоїдання; від діабету і самогубств, аніж на полі бою чи атак терористів.
Я би описав розвиток світу не як пряму, а як синусоїдну лінію, з точками злету і точками падіння. Пригадайте 2016 рік. Перемога Трампа, Брексіт, голландський референдум. Адам Міхнік на початку цього року висловив такий новорічний тост: щоб у 2017 році ми не жаліли за 2016 рік, що той був кращий. Кінчається 2017 рік, і бачимо, що головні небезпеки таки нас оминули: Трамп не розвернув Білий Дім лицем до Росії, у Франції програли проросійські кандидати, у Німеччині Меркель втримала владу, попри голландський референдум Україна таки підписала договір про Асоціацію. Не кажу, що не маємо проблем. Навпаки, у випадку в стосунках з найближчими сусідами — Польщею й Угорщиною — маємо глибоку кризу.
Головне — не будувати собі з тих декількох перемог далекоглядних ілюзій чи, навпаки, впадати з приводу кожної кризи у розпач. Важливо утримувати тверезість розуму і присутність духу. І пам’ятати, що майбутнє світу вирішується зараз також і на нашій території, а тому наша поведінка є важливою.
Ты еще не подписан на наш Telegram? Быстро жми!
В течение полномасштабной войны их количество уменьшилось только на 685 общин.
Катастрофические события на поле боя опаснее для Путина, чем потеря национальных окраин РФ
Россия не имеет достаточно сил, чтобы осуществить серьезное наступление до 9 мая