Блог | Ни одна наша реакция на ПВО Белгорода не приравняет нас к россиянам

В контексте продуктивной работы Белгородской ПВО увидел очередной приступ комментаторов, которые начали излагать очередные пафосные рассуждения, что "нельзя от этого радоваться", потому что "это превращает нас в орков" и т.д. Ну и, конечно, обязательный вывод, что "так мы войну не выиграем". Я вижу, что эта "бацила Арестовича" продолжает распространяться по Украине, поэтому нужно сделать некоторые замечания.

Далее текст на языке оригинала.

Ні, жодна наша реакція не зробить з нас "орків", бо і росіяни–- не орки. Вони цілком собі люди. Люди, які хочуть нас знищити як народ (так, саме як спільноту, а не фізично всіх, але багатьох – фізично), захопити нашу територію, організувати там власну провінцію, а захоплені ресурси (від природних і до людських) використати задля розширення власної імперії.

Це абсолютно звична для людей практика. Подивіться на історію імперій. І досягають вони своїх цілей цілком раціонально і прагматично. За підтримки власного суспільства, яке теж хоче нашого знищення. Не тому, що ми їх "образили", а просто тому, що вони вважають, що ми маємо належати їм, і це основа їхнього світогляду.

Прикриваючись за різними евфемізмами на кшталт "орків" і т.д., ми втрачаємо сутність цієї війни, яка є екзистенційною для українського народу. Наш ворог не є взірцем суспільного розвитку, соціальних моделей організації, або просто ефективності у ХХІ сторіччі, але він має і виразні переваги – у нього багато людей і багато грошей, за які можна цих людей озброювати. І, власне, тому, що ці люди загалом підтримують політику власного уряду щодо імперіалістичних воєн, вони продовжують мобілізацію та атаки на територію України.

Війна уже давно перейшла за межі цих пафосних міркувань про "неможливість уподібнюватись комусь", або що "для перемоги ми повинні показати якусь ідейну першість" та інший мотлох. Ні, мова про боротьбу за існування на основі мобілізації наявних ресурсів. Власне, якщо ви уважно слухали останню прес-конференцію В. Залужного, то там якраз було про це. Все досить "просто". Головнокомандувач підтвердив, що орієнтовне число мобілізованих у 500 тисяч покриває потреби Сил оборони наступного року – це заміна і підготовка нових бригад. 36 місяців як термін мобілізації може бути дотримано, якщо є ким замінити воїнів і якщо немає загострення. Військові не розробляють конкретні інструменти мобілізації, але потребують людей на службі. І ці люди потрібні, аби військові тримали фронт, а без утриманого фронту все інше - не матиме мети. А якщо ми все зробимо правильно, то, ймовірно, нам "допоможе бог", який, як відомо, завжди на боці великих батальйонів. І мова тут не про те, чи потрібна мобілізація, чи не потрібна, а як ухвалити відповідне законодавство, яке було б бодай ефективне. І саме від цього, а також від наявних ресурсів, і буде залежати підсумковий результат для України.

А не від того, чи покажемо ми якусь колосальну "моральну вищість" над росіянами. Це не кіно, де "хороші хлопці" перемагають. До речі, "західні друзі" України теж про це стабільно забувають. Тут нічого для "хороших хлопців" не гарантовано. Навпаки, "погані хлопці" часто перемагають, бо можуть мобілізувати необхідні ресурси.

І не треба особливо кричати про чиюсь "громадську думку". Остання дуже гнучка, і легко може не помічати "невигідні" геноциди, і роздмухувати "вигідні". А політики можуть маніпулювати думкою власних громадян. Зокрема, коли на Україну була здійснена найбільша від 1945 року агресія у Європі, то багатьом політикам було зручно декларувати підтримку Україні. Тоді вони обіцяли золоті гори та "підтримку, скільки буде потрібно". Потім це "скільки потрібно" виявилося значно коротшим... У будь-якому випадку, це не бойовик, а щось зовсім інше.

А про емоції.

Колись, ще у студентські роки, я прочитав роман К. Воннеґута "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей", який мене вразив автобіографічним описом бомбардування Дрездена у лютому 1945 року. Згодом я сам побував у Дрездені, де побачив місто, яке досі відновлюють, додаючи до старих каменів у будівлях, які змогли врятувати, нові. Я тоді багато думав з цього приводу. Дрезден був перлиною західної цивілізації, Флоренцією на Ельбі. Навіщо його союзники тоді знищили? Війна ж уже наближалася до завершення, і це всі розуміли... Я не міг цього зрозуміти. Тепер можу. Перебування у вирі історичних подій змушує краще зрозуміти історію.