Блог | Из оккупированного Крыма – свободным украинцам: я знаю, как вам там хорошо. Я это помню

Опыт жизни – он бывает полезным и бесполезным. Все – я уверен, все – кто жил в СССР и имел хоть 5 граммов серого вещества, чувствовали душой, что их опыт проживания, выживания в совке является именно таким, бесполезным. Пока стоит совок – он может пригодиться, но поедь за границу (когда очень повезет), или упади совок, или придите немцы – и весь этот "бесценный" опыт можно запихнуть друг другу в задницу.

Конечно, все относительно: мои отрывочные воспоминания о совке, мои внимательные записи и воспоминания, о чем рассказывали старшие поколения – пригодились мне, когда совок вылез из могилы (или закопал меня и 2 миллиона крымчан с собой, как посмотреть).

Я почувствовал, как куча людей, которые страдали от бесполезности своих навыков, приобретенных в ССР, воспряли духом, заходили грудь-колесом. И мне удалось не влипнуть в первые дни, месяцы и часы именно благодаря заученным правилам жития-бытия в союзе.

Далее текст на языке оригинала.

Однак при думці, що я набуваю знов той досвід, якого ніколи собі не бажав – стає млосно. Ще гірше, коли його треба буде передавати нащадкам. І просто прикро, в іншому випадку, що він не знадобиться нікому, коли події підуть кращим напрямком із можливих.

Так, у нас тепер є жарт, що з нашим досвідом виживання в "Кримнаші" та Ордло можна їхати в КНДР і вписатись там дуже невимушено. Але це жарт, ніхто ж не поїде в Пхеньян і навіть Пекін, де, між іншим, набагато краще.

За життя в Україні я зовсім не здобував ніякого досвіду.

Це розкіш, якої не усвідомлюють українці, ті, що й тепер не живуть окуповані.

Можна було в Україні бути повним, повнісіньким роздовбаєм, чи повернутим на одній темі, чи пеньком без розвитку – коротше, ким завгодно. І – от дива! – відсутність щоденного досвіду не заважала жити ніяк.

Простий приклад: я не запам'ятовував, які документи куди і як подавати. Прийшов, почув, зібрав, здав, забув. Забув! Це був не досвід. Досвід весь зводився до того, що прийшов- вислухав-пішов.

Не було особливих прийомчиків. Може, в когось були – я кажу за себе: у мене не було в рукаві не те що козирів припасених, але і карт взагалі.

Можна було жити "без заднєй мислі" – хоч великим філософом, хоч кімнатним растєнієм, і це не означало тієї жахливої беззахисності, якої набувають обидва під владою Московії.

Попри кілька випадків "с міліціонерами", я не набув жодного досвіду "як треба з ними спілкуватися". Це, мабуть, була свобода, яку відчуваєш, лише коли її бракує. Знати, що сказати менту, а чого краще не говорити? Да щяз, да хто він такий!..

СБУ – це взагалі був міфічний орган; кого з них я бачив живим во плоті, ті були явними мальчиками іс сінекури, що просто відбували номер. Точно ніхто не заморочувався, які в СБУ є "особениє прийоми", як можна і треба від них захищатися, ітд.

Знайомий – сам бувший мент – зачувши що я очолюю фірму (був такий гріх) почав одразу радити особистих адвокатів. Я зі сміхом відкинув ті пропозиції і так жодного разу не подзвонив нікому з них – не знадобились.

Так я жив в Україні.

Я не знав, як працюють суди, менти, прокурори, адвокати, правозахисники, терористичні та антитерористичні відділи – бо це було в якійсь паралельній площині.

Це ніяк мене не стосувалося. Скажи мені тоді, що їх насправді нема, я б не дивувався.

Випадково зустрівши в компанії силовика, я не брав це до уваги – при ньому ніхто не фільтрував "базар", навіть на думку не спадало, що зараз він дістане перепустку і заарештує, або подзвонить кому-нада – і вас тут всіх пов'яжуть. Пам’ятаю ментів, які жерли картоплю з салом і не чули, як поруч молодь обговорює, де взяти "курево". Мент прийшов відпочити, а не на роботу.

Як розмовляти з начяльством?

І цей досвід минув для мене безслідно, лише старі совітські зарубки залишилися десь ледве-ледь. Своє начялство – то просто старші колеги, а чуже начялство – так воно і не начальство взагалі.

В кримнаському совку все не так.

І той досвід, з яким я вмію обірвати розмову, коли зайшла "ліва" людина, і говорити щось тихо, стисло і лише по суті, і як не траплятись на очі органам, губитися в натовпі, бути спокійним на паніці чи панікувати зі спокійним обличчям – все це, потрібне в окупації, все хочеться викинути на сміття, разом із самим режимом.

Хочеться знову мати право – бути молекулою чогось, просто молекулою, молекулою України, чому би й ні, нікому нічого не боржен, ніхто тобі не сила, не примус, не тиск, і взагалі спілкуватися лише з іншими такими ж молекулами.

Бачити лише тих, з ким у тебе все добре, з'являтись в якихось установах лише за своїм же бажанням. Не знати напам’ять нічийого розкладу і навіть не мати свого.

Плавати в повітрі свободи й безвідповідальності, наче ембріон у материнській утробі.

О так, я знаю, як вам там добре, я знаю, бо я це пам’ятаю.