Блог | Освобожденный, но обстрелянный город: херсонцы рассказывают о новом этапе войны

С освобождением Херсона пришло и невероятное облегчение и тяжелое осознание нового этапа войны для горожан - обстрельного.

Далее текст на языке оригинала

Щодня правобережну частину області з центром обстрілюють з пів сотні разів і більше. Люди виїздять, а ті, хто зробив це раніше, ще не повертаються. Тим більше, якщо є маленькі дітки. Отже, наступна історія з циклу.

Ранком 24 лютого ми як звично прокинулися з дітьми і пішли в садок. А по дорозі приходить повідомлення від виховательки "у зв‘язку з ситуацією в країні садок зачиняється", та яка саме ситуація, ми ще не зрозуміли.

Повернулися додому і засіли в інтернет. В те, що почалася війна, важко було повірити. Але коли над будинком полетіли вертольоти і залунали вибухи з боку Чорнобаївки, заперечувати очевидне уже було неможливо. Ми почали зідзвонюватися з рідними і близькими і обговорювати план дій. Насправді тоді ще ніхто не розумів, що робити далі, але намагалися не панікувати, щоб не лякати дітей.

За перші ж дні великої війни наші збереження почали блискавично танути. Окрім постійних вибухів, які тоді ще нас дуже лякали, почалися проблеми з продуктами. Бувало, сиділи і без шматка хліба, але знаходилися добрі люди. Якось в двері постукав сусід, я знала, що він любитель чарочку хильнути, і попросив цукру скляночку. Я поділилася, а через пару годин він приніс нам буханець гарячого хліба.

Перші місяці було дуже важко, роботи нема, виплат на дітей нема. Рятувала допомога батьків. Щоб знайти хоч якісь харчі, відбували величезні черги і не факт, що тобі щось дістанеться. Народ з переляку гріб усе, що можна, просто мішками.

Ближче до літа стало трохи легше, хоча завозили продукти з Криму, ціни космічні, а смак жахливий. Гуляти на вулицю з дітьми майже не виходили, бо боялися, самі пересувалися за крайної необхідності. Перебувати на вулиці стало дуже некомфортно. Військових ставало все більше. До постійних вибухів, як би страшно це не звучало, почали звикати.

Раніше, як вибухало, хапали речі і бігли в під‘їзд ховатися. Вночі спали одягнені на матраці в коридорі, щоб будь-якої миті бігти. На 4-й місяць припинили.

Вцілому ми прожили в окупації пів року. Пів року страху і безвиході. Діти навчилися швидко тікати в коридор, знали, навіщо відкривати рот і закривати вуха, вивчили види озброєнь і - куди без неї - пісню "Червона калина".

Ми з дітьми перебралися до батьків і в цей же вечір прилетіло по школі поліції, а це через будинок від нас. Я зрозуміла, що так не можна більше і треба рятувати дітей. Знайшла перевізників через Крим у Польщу. Дорога була важкою - з Херсона на катері в Олешки, потім на машині в Нову Каховку і наступного дня ми сіли в автобус на Крим. Контроль на кримській межі я пройшла швидко, бо зі мною двоє маленьких дітей. А от мужчин з автобуса, зокрема мого чоловіка, затримали надовше.

Від кордону ми поїхали до Москви і потім на Латвію. Там піший перехід на кордоні. 10 годин ми провели на вулиці на холоді, діти дуже замерзли. Подяка автобусу з Молдови, нас прихистили, зігріли і напоїли чаєм. Та як тільки ми пройшли межу з Латвією, я змогла зітхнути спокійно! Там ми вже дісталися Польщі.

Хочу сказати окреме дякую волонтерам в Херсоні. Без будь-якої підтримки від влади міста, на своєму чистому ентузіазмі, вони робили і роблять велику справу. Дітки дуже раділи йогуртам і соку. Знаєте, в мене просто сльози навернулися, коли подзвонила жінка і попросила вийти на вулицю - забрати пакет для діток. Ви не повірите, там був продуктовий набір, буквально всього по жменьці, крупи якісь, вермішель і куряча ніжка. Людина поділилася останнім, можливо, у збиток своїй родині. Дуже вас люблю і ми обов‘язково зустрінемось!

В Польщі ми добре облаштувалися, нам безкоштовно надали на 4 місяці хостел, кімната на 4 ліжка, платить держава. Двічі на місяць ходимо до волонтерів за продуктами та побутовою хімією.

Дітям 6 і 4 роки, на жаль, ми не встигли влаштуватися в школу і садок, не було місць.

З роботою вибір не дуже, але за бажання можна влаштуватися. Чоловік пішов на будівництво, робити фасади.

З 10 листопада, як тільки дізналися, що наші вже близько, ми не випускали телефони з рук. Новини, тг-канали, писали знайомим, які лишилися на Херсонщині. Практично не спали всю ніч. Під ранок лягла спати з чітким розумінням, що скоро все нарешті закінчиться, скоро нас звільнять.

Коли вже 11 числа побачила перші фото з Херсона з нашими хлопцями ЗСУ, то просто не могла повірити своїм очам. Почала писати всім, кому тільки можна, дізнаватися, чи правда це, невже нас звільнили. І коли вже побачила офіційне підтвердження, просто почала плакати.

Плакати від щастя, від того, що сил більше нема, від злості. Почуття були непередавані. Треба було безумовно радіти, але одночасно було дуже боляче. Боляче від того, скільки всього довелося пережити нашому місту, людям.

Після звільнення все різко закрутилося. З‘явився зв‘язок з рідними, поїхало багато гуманітарної допомоги, потроху з‘явилися блага цивілізації. Але найстрашніше було те, що русня після свого ганебного відступу почала безжально обстрілювати місто. Щодня…Десятки обстрілів по житлових кварталах, будинках, лікарнях, ларьках, магазинах, шляхах. Я стала ще більше переживати за батьків, які все ще там.

12 грудня мама написала, що вони з татом потрапили під обстріл, коли просто йшли в супермаркет. Дивом не постраждали, відбулися переляком. Щодня в місті все більше жертв і поранених. Кожен район міста постраждав більше чи менше, але цілого нема жодного.

Попри всі ці жахи, шалено хочеться додому, в рідне місто. Серце не на місці, коли діти плачуть і просяться додому, але повертатися ще рано. Якби я лише знала, що повернутися в Херсон буде безпечно для мене і дітей, я б не роздумуючи зробила це в ту ж мить.

Дуже сподіваємось, що навесні ми нарешті зможемо поїхати додому.