Блог | Любой, кто сегодня публично агитирует против мобилизации, – действует в пользу Москвы

Разговор о службе в армии обречен превращаться в дискуссию о справедливости.

Те, от кого зависит тыловой комфорт, живут в самых некомфортных условиях. Те, благодаря которым страна выжила, платят за это своей жизнью. Те, кто в армии – отдают непропорционально много, а потому имеют право рассчитывать на вознаграждение – если не материальное, то точно моральное. И сильнейшие эмоции вызывают те, кто пытается в этот момент продвигать противоположную этику. Все те, кто рассказывает об "армейском рабстве", обесценивают людей в форме и живут по формуле "обезопась себя за чужой счет".

Далее текст на языке оригинала

Ідеться про всіх, хто торпедує мобілізацію в Україні. Юристи, які рекламують профільні послуги. Медики, які обіцяють "білий квиток". Перевізники, які готові контрабандою вивезти людину за кордон.

Адміністратори "пацифістських" телеграм-каналів. Блогери, які стверджують про неконституційність того, що відбувається. Люди, які розповідають про лазівки на кордоні. Поки одні закривають пробоїни собою, інші намагаються розколупати нові, сподіваючись заробити.

Особливість у тому, що зрив мобілізації – це ключове завдання, яке вирішує воююча сторона. Українське ІПСО допомагає косити від армії російським призовникам. Російське – діє так само в Україні. Будь-хто, хто сьогодні публічно агітує проти мобілізації, – діє на користь Москви. І ступінь щирості того, хто говорить, не має зовсім ніякого значення.

Наша війна надовго. І для того, щоби вести цю війну, Україні потрібні ресурси. Фінансові – що забезпечують працездатність економіки та стійкість тилу. Потрібне озброєння – без якого спроба вести війну втрачає сенс. І потрібні люди, які одягнуть форму та вибиватимуть ворога з окупованих територій. І єдиний ресурс у цьому списку, який ми не можемо отримати від союзників – людський. Гроші нам перерахують. Зброю поставлять. Але єдині люди, які здатні відвоювати нашу країну, живуть в Україні.

У найширшому сенсі ми – свідки заочної дискусії про права та обов'язки. Про взаємини громадянина та держави. Про співвідношення персональної свободи та цінності колективного виживання.

Протягом тривалого часу нормою було концентруватися саме на правах. Країна багатьма сприймалася апріорі як боржник. Вона мала забезпечити маленькій людині хорошу зарплату, гідну пенсію, недорогі та якісні послуги. Стелею обов'язків маленької людини вважалася сплата податків. А потім почалася повномасштабна війна – і окреслила прірву між "маленькими людьми" та звичайними.

Звичайні люди сходили до військкомату. Як мінімум, для того щоб оновити персональні дані, повідомивши армію про власну кваліфікацію, місце проживання та стан здоров'я. Нікому з них не вдасться дорікнути в малодушності – навіть якщо армія в результаті вирішить, що їхні послуги не потрібні, й повістку їм так і не надішле.

А маленькі люди стали заднім числом переписувати свій соціальний контракт із державою. Почали дописувати туди нові пункти та вимоги. І тепер висувають країні нові умови, без дотримання яких у військкомат йти вони не мають наміру.

"Нехай спершу перестануть красти". "А чому депутати не воюють!". "Військкоми хабарі беруть, а мені в армію йти?" Маленька людина підняла на прапори чужі гріхи, сподіваючись, що за ними ніхто не розгледить її власні. Немає сенсу обговорювати її умови, бо це не умови, а виправдання. Маленькі люди – це люди з малою відповідальністю. Їх мучить думка, що вони рівні решті, і вони намагаються зняти з себе відповідальність за власну долю. А тому перекладають цю відповідальність на обставини, що спішно вигадуються.

Мені випадало бачити в армії різних людей. Механіків і айтівців. Таксистів і бізнесменів. Продавців і вчителів. Ніхто з них не був маленькою людиною. Тому що критерієм у цьому питанні є не гроші і не довоєнна посада. Єдино можливий критерій тут – це відповідальність. Та сама, яку ти або береш на себе, або від якої намагаєшся втекти. У першому випадку тобі не потрібні виправдання. У другому – ти з них складаєшся.

Тема справедливості тепер надовго буде нашим супутником. Просто раніше ми її вимірювали капіталами – протиставляючи бідних та багатих. Нині ж ми приречені вимірювати її величиною персональної жертви, принесеної країні. І тому фраза "Що ти робив під час війни?" буде неминучим супутником будь-якої суперечки. Персональні біографії цих років навряд чи визначатимуть юридичні права тих, хто сперечається. Але вони неминуче позначатимуться на легітимності їхньої позиції.

Нам випало жити в суб'єктний період власної історії. Одні наші сучасники стануть пам'ятниками, інші – вулицями. Їхні персональні історії вивчатимуть у школах. Величина причетності до загальної перемоги визначатиметься особистим вкладом кожного. А ті, хто сьогодні обирають стратегію "нічого не робити", стануть нормою в одному випадку.

Якщо ми програємо війну.