Блог | Іван Франко та його євреї: дитинство, студентські роки, політика

Спробуємо описати Франкове ставлення до євреїв – від щирої юдофілії до радикальної юдофобії. Ця двозначність у трактуванні його поглядів увиразнилася після падіння в Україні комуністичного режиму. Відколи зникла цензура, надруковано й скоментовано більшість Франкових текстів, у яких виразно проступає його прихильне ставлення до євреїв та до сіонізму.

В українській інтелектуальній історії немає жодного іншого автора, який приділив би єврейським сюжетам більше уваги, ніж це зробив Іван Франко. Багатство єврейської тематики в його творчості різко контрастує з порівняно невеликою кількістю досліджень на цю тему, - пише Ярослав Грицак для Історичної правди.

Довголітня мовчанка навколо цієї проблеми відображає загальну тенденцію негласної заборони досліджувати єврейські сюжети, що панувала в радянській науці. У Радянській Україні ця тенденція набрала крайнього вияву, порівняно хоч би навіть із балтійськими республіками, де єврейські теми, хай дуже обмежено, але були присутні у місцевих академічних дискурсах.

У конкретному випадку Франкової спадщини це привело до вилучення зі збірок його творів саме тих поезій, оповідань і публіцистичних статтей, написаних на єврейські сюжети.

Як зразок - дивімося секретну доповідну записку Главліту (центрального цензорського комітету) Української РСР, направлену секретареві ЦК Компартії України Л.Г. Мєльнікову 12 березня 1953 р., "Про шкідливу практику Інституту української літератури Академії наук УРСР".

Читайте: Галичини, як і Київської Русі, не існувало

Ця записка, серед іншого, пропонувала зняти з друку том видання Франкових творів, у якому мала бути надрукована його поема "Мойсей" – оскільки "у поемі оспівано "обітовану землю" єврейського народу Палестини, сум євреїв за Палестиною, яка є для них родинним домом і т.д.". Перелік праць Франка на єврейську тематику, ніколи не друкованих у Радянському Союзі, можна знайти у публікації Зіновії Франко "50-томне зібрання творів І. Франка в оцінці сьогодення" (журнал "Сучасність", 1989, №10).

Українська гуманітарна наука поза межами СРСР не могла скомпенсувати цієї вади. До 1939 р. досягнення у цій галузі обмежилися до публікації декількох раніше невідомих статтей Франка та спогадів про нього (приміром, Іван Франко, "Мої знайомі жиди", Діло, 1936, 28 травня, № 117), а після 1945 р., уже в еміграції – до нечисленних й почасти апологетичних, хоча й не позбавлених цікавих спостережень статтей про єврейську проблематику. Найцікавішою серед них була стаття Івана Лисяка-Рудницького "Проблема українсько-єврейських взаємин в українській політичній думці XIX ст.", де багато місця присвячено Франкові.

На принагідні звертання до постаті Франка у зв’язку з євреями інколи можна натрапити у публікаціях неукраїнських авторів на Заході. Від доробку науковців з української діяспори ці праці відрізняє те, що все це побіжні згадки (здебільшого в підрядкових примітках) і майже завжди Франка подано як антисеміта. Одинокий виняток становить стаття Asher Wilcher, "Ivan Franko and Theodor Herzl: To the Genesis of Franko’s "Mojsej"", Harvard Ukrainian Studies, 1982, № 6.

Теза про Франків антисемітизм набагато виразніше проявилася у публіцистиці. Дві публікації варті окремої згадки. Першим є непідписана стаття "Іван Франко і жидівське питання", надрукована у "Краківських вістях" під час нацистської окупації (1943 р., 28 травня, № 112), напередодні остаточного знищення галицьких євреїв. Стаття мала замовний характер і весь її пафос був спрямований на заперечення поширеного образу Франка як філосеміта.

Читайте: Україна ризикує перетворитися на нинішню Сирію

Іван-Павло Химка, мавши доступ до архіву "Краківських вістей", зумів зідентифікувати автора цієї статті, але назвав його аж по тому, як той помер у 2001 р.: це був Анатолій Курдидик.

Другою була стаття, надрукована вслід за 100-річним ювілеєм Франка в журналі американських прогресивних євреїв "Vorwarts". Її автор на прикладі Франкових повістей із "бориславського циклу", введених до шкільних програм, намагався довести, що радянський уряд цілеспрямовано поширював антисемітим серед молоді.

Франка названо "гайдамакою і правдивим спадкоємцем Хмельницького та Гонти, що в своїх творах провіщав погроми і знищення жидів", "паскудним погромником", і поставлено на одну дошку з "гайдамакою Нікітою Хрущовим, в жилах якого кипить нечиста кров Богдана Хмельницького".

Кожна з цих двох статтей відображає крайню точку у широкому спектрі оцінок Франкового ставлення до євреїв – від щирої юдофілії до радикальної юдофобії. Ця двозначність у трактуванні його поглядів увиразнилася після падіння в Україні комуністичного режиму. Відколи зникла цензура, надруковано й скоментовано більшість Франкових текстів, у яких виразно проступає його прихильне ставлення до євреїв та до сіонізму.

З іншого боку, дістала нове дихання і тема "Франко як антисеміт": у публікаціях про "шкідливість євреїв" в Україні можна зустріти поклики на Франка як на класика цієї теми. Візьмімо, наприклад, публікації Іван Франко, Zur Judenfrage (До юдейського питання), Київ, 2002; Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Іван Франко, Жидотрєпаніє..., Київ, 2005; Василь Яременко, Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів, Київ, 2003. Усі три книжки видала Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП), відома своєю активністю в поширенні антисемітизму в Україні в тих роках.

Читайте: Для України добрих прогнозів не маю

Обидва погляди побудовано на вибірковому читанні Франкової спадщини. Саме з таких міркувань упорядники додаткового тому Франкових "цензурованих" праць не ввели до нього віршів про Швинделеса Пархенблита і статтей "Питання жидівське", "Мозес Мендельсон – реформатор жидівський" та ін. – з тією різницею, що у другому випадку публікації мають ще й характер погано замаскованих політичних маніпуляцій.

Питання "був чи не був Франко антисемітом" – важливе, але тільки одна частина теми "Франко та євреї". Не менш важливо показати, як він у своєму ставленні до євреїв конструював межі уявленої спільноти, що її називав своїм "народом".

Франкове життя припало на часи, коли євреї зазнавали сильної трансформації. Вона затирала старе ототожнення євреїв з іудаїзмом і розмивала значення єврейської ідентичности. За нових обставин "єврей" перестав бути тільки самоозначенням. Він був іще й ідентичністю, яку на значні групи людей, переважно засимільованих євреїв, накидали ззовні. Ставлення до єврейського питання визначало межі власної ідентичности. Тому дискусії навколо того, "хто є євреєм" – а особливо, хто є "добрим євреєм" – говорили не лише про євреїв, але й про самих дискутантів.

Фольклорні збірки, що дійшли до нас від цього часу, показують, що масова свідомість галицьких русинів містила багатий матеріял для конструювання дистанції відносно євреїв. Свідченням цього є приказки на єврейську тематику, що їх Франко записав й опублікував в окремому томі "Етнографічного збірника".

Продовження буде.