Блог | Искусство обесценивания: у коллективного уклониста нет аргументов

"У фронтовика нет времени на соцсети". "Борода подозрительно ухожена". "Выбритый слишком чисто".

Быть военным в Украине – задача со звездочкой. Всегда нужно быть в шпагате. С одной стороны, ты защитник и герой. Надежда сограждан и будущее страны. Представитель уважаемой касты в государстве. Но все это – ровно до тех пор, пока ты хранишь молчание, пишет Павел Казарин для "Украинской правды".

Далее текст на языке оригинала.

Тієї миті, коли військовий починає говорити вголос про ту ж мобілізацію, він дізнається про себе багато нового. Що він виглядає підозріло охайно. Що він служить замполітом у тилу. Що взагалі-то його завдання – воювати, а не розповідати іншим, як жити.

Зрештою, усі герої загинули. Хто вижив – той не герой.

Така ситуація не дивна. Війна змінює правила життя. Ставить в основу колективне виживання. Зводить до абсолюту інтереси спільноти. Саме війна дає право державі брати громадянина, переодягати в солдата та виряджати його в окопи.

А тому війна дарує людям у формі моральне право. Ветеранський статус вписаний у суспільний консенсус. Військовий обмінює персональну безпеку на громадську подяку, та отримана ним моральна прерогатива – схожа на компенсації за ризики. Безумовно, військова форма не гарантує святість та експертизу, але її наявність посилює гучність висловлювання.

Проблема в тому, що на третій рік війни нашій країні вистачає тих, кого військові почали дратувати.

Ключова дискусія останніх двох років зосереджена довкола теми мобілізації. Ми сперечаємося про співвідношення індивідуального та колективного. Про соціальний договір та персональну відповідальність. У рамках цієї дискусії люди в формі приречені бути в сильній етичній позиції. І немає нічого дивного, що їхні опоненти щосили намагаються цю позицію послабити.

Тил неоднорідний і складається з різних людей. Але окреме місце в ньому посідають ті, хто не хоче вкладатися в колективне майбутнє. Ті, хто звикли говорити про права та мовчати про обов'язки. Їм зручно жити за чужий рахунок – і тому вони борються з кожним, хто нагадує про відповідальність. Принагідно намагаючись говорити від імені всього тилу загалом.

Колективний ухилянт воює не аргументами, а знеціненням. Звинувачує опонентів у тому, що вони "штабні", "тилові" або "ряджені". Він не належить до спільноти фронтовиків, а тому намагається будь-якого неугодного йому військового також виключити з цієї спільноти. Його завдання – не довести свою правоту, а позбавити свого візаві морального права.

Ухилянт може піти до армії та змінити статус. Але йому комфортніше свій власний статус проєктувати на оточення. Якщо військовий на фото виглядає трохи охайніше за волоцюгу, то варто готуватися до нашестя в коментарі викривачів: "А скинь відео, як ти бій ведеш!".

Люди – істоти не раціональні, а такі, що раціоналізують. Вони спершу займають якусь позицію, а потім починають підбирати для неї аргументи. Проблема ухилянта в тому, що сильна етична позиція України як жертви вторгнення ставить його самого в слабку етичну позицію. Йому нема на що спертися в своєму небажанні виконувати конституційний обов'язок. А тому єдина віддушина тих, хто намагається уникнути армії, зводиться до її знецінення.

В нашій країні вже утвердився простір дводумства. З одного боку, в рейтингу довіри армія міцно стоїть на першому місці. З іншого – стало гарним тоном проклинати ТЦК, які по суті – лише вхідні двері до армії. Абстрактні фотографії героїчних військових збирають десятки тисяч лайків. А інтерв'ю військових, які говорять про необхідність поповнення – збирають не меншу кількість критиків.

Цілком можливо, що ерозія етики може піти далі. І тоді ми станемо свідками знецінення армії як інституту цілком. "Армія воює м'ясом". "У країні диктатура". "Всі ветерани – психопати". Ухилянт шукатиме фундамент, щоб спертися – і без етики спробує спертися на "логіку". Все для того, щоб заявити, що армія не заслуговує на його службу, країна – на його захист, а ветерани не заслужили бути його побратимами.

Якби ухилянт міг, він би давно вимагав мирної угоди. Третіх Мінських, заморожування конфлікту, припинення вогню. Це подарувало б йому сильну етичну позицію, в межах якої він протиставляв би свій гуманізм яструбиній позиції решти. Його трагедія лише в тому, що цього не хоче Москва. Та сама, яка переконана, що зможе перемогти Україну на полі бою.

Саме Путін не дає українському ухилянту взяти гору. Йому просто нікуди докласти своїх зусиль. Він міг би боротися з першопричиною, але натомість вважає за краще боротися з наслідками. Міг би протистояти агресору, але зайнятий знеціненням тих, хто воює. Йому дуже хочеться почуватися на правильній стороні історії – і тому він атакує тих, хто нагадує йому, що це не так.

Безглуздо обіцяти "ухилянту", що "воювати будуть усі". Це гасло яскраве, але неробоче – більшість чоловіків залишаються в тилу на будь-якій війні. Але в тому й особливість, що кожне рішення невіддільне від наслідків. Кожен вибір має етичне наповнення. І якщо тобі випав жереб прожити війну в тилу, це означає лише те, що ти живеш у борг.

Трагедія "ухилянта" в тому, що він не має майбутнього, в якому він стане нормою. Якщо переможе ворог, на нього чекають репресії, загибель чи мобілізація до армії агресора. Якщо ми відіб'ємося, то нова норма приречена будуватися навколо культу нашої війни за незалежність.

У рамках цієї реальності настане час повертати борги. Новою соціальною нормою. Суспільною повагою. Визнанням заслуг і нерівномірності жертви. Можливо, що автори знецінення намагатимуться переписати соціальний договір – виписавши собі в ньому окреме місце. Але їм доведеться робити це в той момент, коли ветерани повернуться додому.

І цієї миті в нашій країні з'явиться "найгучніший голос у кімнаті".