Блог | "Если я пропущу и этот обмен – то лучше сдохну, чем буду дальше сидеть"
Сьогодні – на фоні чергових "затримок" у Мінську – мене запитали, а що, власне, може зробити сам в'язень у полоні, щоб пришвидшити своє звільнення. Це цікаве питання, але скоріш з психологічного боку, бо як раз майже відсутність таких можливостей і, водночас, постійні думки про них роками тримають людей у стадії "торгу" і не дають примиритись зі своїм положенням (я завжди вважав, що – на щастя).
У "Ізоляції" я спробував голодування, але не з метою звільнення (там це був би абсурд), а щоб потрапити хоча б до в'язниці. Та оскільки в "Ізоляції" не діяли жодні правила, а полонені, здатні на дії, з'явились переважно вже під кінець мого перебування там, то все закінчилось за 5 днів: адміністрація сказала, що перестане годувати всіх, якщо я не почну їсти. Втечу, яку вдалось організувати, як приклад я не беру – це було однозначне виключення, а не правило, до того ж з безкінечною кількістю "пощастило".
У таборі було простіше: через деякий час, коли вже освоївся, я зібрав наших хлопців-військових – Богдана Пантюшенко, Сергія Глондара, Сашу Корінькова, Василя Жемелінського, та декого з цивільних, кому довіряв, і сказав десь наступне: "Парни, я в плену уже 2.5 года. Вы сидите по пять. Скорее всего, к концу года будет обмен. Не знаю, как вас, но меня это всё за*бало, и если я пропущу и этот обмен – то лучше сдохну, чем буду дальше сидеть. Короче, суть в следующем – всех нас превратили в товар. Но наше с вами преимущество в том, что мы товар дорогой – о нас говорят и знают. Они не смогут просто нас "потерять". Поэтому– если не попадём и в этот обмен – предлагаю передать с теми, кто выйдет, что с первого января все мы отказываемся от еды, а с 10-го – ещё и от воды. То есть у них пару недель, чтобы вытащить нас отсюда.
Важно показать – да и самим понять, что это не политическая акция: что бы ни случилось - мы не начнём есть и пить. Поэтому взвесьте все риски. У всех есть семья, у кого-то – маленькие дети. На другой чаше весов – ваши 5 лет и ещё минимум год, прежде чем доберёмся до очередного "возможно". Но лично от меня уже почти ничего не осталось, так что не жалко остаток терять. Весь барак поднять мы не сможем с учётом контингента, да и половина не соберётся, поэтому все, кто вокруг – это всё, что есть".
Жоден із них не відмовився. Але й жоден не лишився в полоні – всіх нас звільнили у грудні, і на все це йти не довелось. Але такі речі – це й перевага над тими, хто ходить по ту сторону ґрат: адміністрація ніколи не знає, наскільки у відчаї в'язень, який ще вчора міг посміхатись, а сьогодні готовий на бунт.
