Блог | Чи несе політична осінь третій Майдан?
З початком осіннього політичного сезону знову почалися активні розмови про нові акції протесту і, звичайно ж, про третій Майдан. Коли ж він буде і яким буде цього разу?
Численна опозиція, яку для зручності вже просто розділяють на "проукраїнську" та "проросійську" (але обидві проти "злочинної влади"), постійно пророкує новий Майдан.
Натомість умовно "провладні" експерти та депутати вказують на низькі протестні настрої. Хто ж правий?
Почнемо з аргументів "скептиків". Дійсно, як свідчать опитування за останні пів року, лише 27% вважають цілком імовірними протести в своєму місті або селі, а кількість готових взяти участь особисто в цих акціях не набагато відрізняється від цього показника. Водночас більше половини громадян не вважають подібні протестні акції ймовірними і не готові особисто брати у них участь.
Важливо і те, до яких форм протесту більше готові українські громадяни у тих суспільних умовах, які склалися. Як показують дані моніторингу Інституту соціології НАН України, найбільш популярними формами відстоювання своїх законних прав та інтересів серед громадян нині є в першу чергу збирання підписів під колективними петиціями, законні мітинги і демонстрації та участь у передвиборчих кампаніях. Усі інші види акцій протесту набирають у кілька разів менше прихильників. Так, лише по шість відсотків набирають варіанти "бойкот (відмова виконувати рішення адміністрації, органів влади)", "погрожування страйком" та "пікетування державних установ". А такі більш радикальні прояви непокори, як "несанкціоновані мітинги i демонстрації" та "незаконні страйки" - у два рази менше голосів за попередньо названі дії. Найбільш екстремальні форми протесту, пов‘язані з насильством, захопленням будівель та створенням неурядових і незалежних збройних формувань, не набирають і 1-2 відсотків.
Читайте: Жирнющі матеріали по майданівських справах
Таким чином, дійсно, скепсис щодо масових і радикальних акцій протесту, які б мали катастрофічні для владної команди наслідки, схожі на події Євромайдану 2013-2014, начебто підтверджений поважними соціологічними опитуваннями та багатьма показниками.
Однак, використовуючи популярне висловлення, "не все так однозначно".
На допомогу нам приходять все ті ж соціологічні дані, але за попередні роки.
Прослідкуємо, яку оцінку ситуації з протестами та готовність самим брати участь у таких акціях демонстрували українці за останні майже двадцять років. Використаємо дані моніторингу Інституту соціології НАН України.
На початку двохтисячних років кількість тих, хто вважав можливими акції протесту проти падіння рівня життя у своєму населеному пункті, була меншою чверті опитаних. Такою самою вона було перед так званим "помаранчевим Майданом" і такою самою вона залишалася через тринадцять років – перед Євромайданом. Тобто такі ж цифри, що і нині – у 2017 році.
Динаміка співвідношення готовності-неготовності брати участь в акціях протесту свідчить, що напередодні значимих подій, в першу чергу перед так званою "Помаранчевою революцією" 2004-2005 років та Євромайданом або "Революцією гідності" 2013-2014 років не було зафіксовано сплеску кількості тих, хто заявляв про високу вірогідність таких подій у своєму населеному пункті та висловлював готовність брати у них участь. Навпаки, зменшення різниці між готовими та неготовими (а не переважання перших) до акцій протесту відбувалося вже у самий розпал чи одразу після цих подій.Відтак до початку найбільш масових та тривалих акцій протесту та громадянської непокори протестні настрої в українському суспільстві мало відрізнялися від попередніх років, коли нічого в подібних масштабах не відбувалося. Збурення громадян було не причиною, а наслідком подій у Києві та інших містах 2004-2005 та 2013-2014 років.
Читайте: Выгодно ли Путину обострение на Донбассе?
Крім того, напередодні цих подій суспільство також не проявляло ознак різкого зростання радикалізму, готовності до незаконних методів відстоювання своїх інтересів, тим більше пов’язаних із застосуванням насильства. Показовим є той факт, що після збурення суспільної свідомості внаслідок протестних подій (та навіть революційних подій, як це було у 2013-2014 роках), готовність до протестів і найбільш прийнятних форм відстоювання своїх прав поверталися до звичних показників, так би мовити, "спокійних років".
Як бачимо, за умов перманентних криз в українському суспільстві, багаторічного напруження та тотальної недовіри, дуже складно покладатися на такі традиційні індикатори як протестна активність у прогнозах щодо ступеня вірогідності серйозних суспільних зрушень, в тому числі, пов’язаних зі зміною політичного режиму. За такої ситуації жодна з владних команд не могла бути до кінця впевненою, що саме зараз не відбудеться черговий Майдан. А тим більше команда, яка працює в умовах війни, економічної кризи та небажання ані свого, ані значної частки суспільства "жити по-новому".
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...