Блог | Свідоме зусилля

Я стовідсотково російськомовний киянин, що в Києві ж і народився. Вперше українську мову в природному середовищі міста почув, коли мені було десь років 13. В селі рідних не було, і якщо я чув українську, то це був суржик на базарах, або від недолугих вчителів цієї мови, над якими всі знущалися. Тому для мене як для міської дитини був період, коли я абсолютно чітко відстежував, що якщо ти розмовляєш українською, то ти – селюк у місті.

Перше зіткнення і осяяння, що мова – то дуже потужний фактор ідентифікації, прийшло до мене після армії, 1989 року. Під час служби я був поштарем, мав доступ до перебудовної літератури, читав "Новий мір", "Знамя", "Огоньок" тощо, де виходили прекрасні романи, відкривались континенти Василя Гросмана, Олександра Солженіцина, заборонені твори. Так я став свідомим антісовєтчіком, зрозумів, що живу у злочинній країні. Після армії українську з вуст моїх сучасників я почув на концерті гурту ВВ в Політехнічному інституті.Там зібралася модерна українська молодь, що говорила українською, у якої були гарні зачіски, яка підтримувала круті інтелектуальні бесіди. Багато там було антирадянщиків, у декого навіть жовто-блакитні прапорці були. Це було так круто – ідентифікувати себе як модерного українця, а не шараварно-аграрного, в естетиці УРСР, що саме тоді я вперше перейшов на українську мову. Оскільки навчався в Театральному інституті, де мова плекалася, то вперше в житті зробив свідомий вибір, і почав навіть в побуті спілкуватися українською, щоб не бути совком. Це співпало з народження нової української модерної музики. Була "Червона рута", Бу-Ба-Бу тощо .Українське мистецьке життя і середовище, в якому я жив, було набагато цікавішим, як і україномовне тамтешнє середовище.

Читайте: Національна ідея модерної України

Безумовно, в 1991 році були всі шанси зробити те, що ми намагаємося зробити зараз на якіснішому рівні. Бажання швидших і радикальніших змін 25 років тому було більшим, ніж зараз. Тоді також гостро стояло питання українізації згори. Спочатку комуністи у парламенті, а далі Табачник, що керував гуманітарною політикою, згорнули різні українські прояви, зокрема і в медіа. Далі прийшли російські гроші, які почали витолочувати українську на побутовому рівні з ефірів. Тому повернення до стану 1991 року нині – не диво. Нині треба виключно законами згори зобов’язати всіх, хто отримує державну зарплатню, зобов’язати говорити українською, від чиновника до двірника. Так, само зобов’язати, всі медіа подавати інформацію виключно державною мовою. Реальний кордон України проходить там, де проходить кордон реального існування і вживання української мови. Фактор мови є визначальним для окреслення ареалів існування тієї чи іншої мови. Мова – єдиний маркер, який може нас ідентифікувати як українців, іншого нема. Нас ідентифікують як європейців, але варто нам почати російською – нас ідентифікують з Росією.

Читайте: "Оні ні в чьом нє віновати"

Щодо квот на україномовний продукт на радіо, то хто ж репетував, що все погано? Ті, хто ще в 1990-х всівся на радіо, викидаючи звідтіля все українське. Спеціально здіймали в ефірі бучу, що українського немає. Українського повно! Якісного, крутого, різноманітного. Але ним треба опікуватися, вболівати, вишукувати. А це, знову ж таки, означає робити над собою зусилля, виходити за звичну зону комфорту.

Спостерігаю, що багато хто з російськомовних корінних киян після Майдана перейшли на українську мову свідомо. Нехай поміж собою вони спілкуються російською, але коли виходять в публічний простір, говорять українською, маркуючи себе як українців. Бо саме в публічному просторі вони хочуть виявитися українцями, і також того, щоб їхній район, скажімо, Поділ, був місцем, де розмовляють українською. Російська нині з цього огляду – це мова тих, хто понаїхав до столиці, бо тутешні корінні містяни переходять на українську. Московський егрегор дуже потужний, і багато хто досі бачить Київ як майданчик, з якого можна стартувати до Москви. Але нині також бачу, що україномовний сегмент нашої культури і нашого розвитку є цікавим і потужним. Сподіваюся, що саме зараз ми випрацьовуємо ту критичну масу українського якісного мистецького і творчого контекнту, на якому можна буде будувати свою ідентичність молодому поколінню, яке йде за нами. Молодь включилася в процес, і активно підтримує форми українського буття. Спостерігаю за Подолом: молоді мами, діти розмовляють українською. Такого раніше ніколи не було. Це мене тішить, і дає сподівання, що все у нас буде добре.

Опубліковано в журналі "Український тиждень" від 6 квітня.