Блог | Малоросійський пОцифізьм

"Станко-гейт" вчергове показав поділ країни, про який в медіа не прийнято згадувати. Це не поділ на правих чи лівих, україно- та російськомовних, лібералів чи консерваторів. Цей поділ значно глибший та принциповіший. Поділ на тих, для кого вже три роки триває російсько – українська війна за незалежність України, і тих для кого її не існує.

Для Станко, Коцаби та іже з ними нашої війни нема. Є якісь абстрактні "події на сході", де незрозуміло хто вбиває одне одного невідомо за що. Станко з гордістю розповідає на лекції, що журналісти Громадського "не вживають слів "наша армія, наші" тощо. Для неї наші хлопці на Сході не її захисники, а просто "одна із сторін конфлікту". Не її конфлікту. Воно нейтральне, "за мір ва всьом мірє". Станко, якій невідомо за що дякує наше Міноборони, Коцаба, який днями повернувся з радісно ним оспіваного окупованого Криму та отримав премію Спілки Журналістів України, та їм подібні не є сторонами нашої війни, вони "вищі" за цей незрозумілий "конфлікт". Своє небажання обрати сторону в битві добра та зла, та бажання бути "хорошими зі всіма" вони виправдовують чудовими конструкціями від "професійний стандарт журналістики" до "свободи слова". Щоправда, "свобода слова" чомусь стосується лише їх самих, коли ж хтось висловлює про них свою точку зору, це викликає обурення і називається "травлею журналіста". "Всі тварини рівні, але деякі рівніші за інших" (с) Джордж Орвел…

Читайте: Как можно быть не на стороне Украины?

Однак на довільній трактовці "свободи слова" лукавство Станкоцабів лише починається.

Головна їхня облуда в іншому – в тому, що направду вони не нейтральні.

В цій війні взагалі важко бути нейтральним. Це не перуансько-еквадорський конфлікт за приналежність шматка пустелі, і не етнічний конфлікт двох африканських племен. Між собою змагаються дві взаємовиключні системи – тоталітарна система відродженого радянського КГБ, та хай і недосконала, молода, але демократія. Виживе лише одна з двох, принаймні на охоплених війною теренах (і це не про Донбас, там всього лиш проходить лінія фронту, загальні межі театру бойових дій щонайменше включають весь колишній СРСР). Так само на виживання змагаються дві країни – стара прогнила імперія, яка ніколи не визнавала і досі не визнає права українців жити власним життям, та українська республіка, за звільнення якої з лап імперії вже сотню років гинуть кращі із кращих у нашому народі. Наша війна більше схожа на Другу світову, аніж скажімо на Першу – це війна не за території, а за правильний світоустрій. Війна за наше право бути собою у своїй вільній країні.

В такій світоглядній війні не можна бути направду "нейтральним". Ти або готовий воювати проти ГУЛАГу та Освенциму, або готовий "нейтрально" допускати їх існування. Така нейтральність – направду колаборація, пасивна та лукава підтримка Зла у його переможній ході. Наші доморощені Станкоцаби не винайшли нічого нового, вони лише копіюють європейських інтелектуальчиків, які загравали хто з Гітлером, хто зі Сталіним, так само маскуючи це "нейтральністю", "неупередженістю" та "відносністю понять добра та зла". Їхній рівень таланту значно нижчий за тодішніх роменроланів та кнудгамсунів, ну так і фюрер їм дістався дещо шашелем поточений, все "в пліпорцію".

Читайте: Сувора і лагідна українізація

Перемога у нашій війні значною мірою залежить від того, як цю війну трактувати. Українсько-російська війна, оборона України від російської агресії – одна справа. Громадянський конфлікт між українцями у східних областях – зовсім інша. Кремль витрачає шалені ресурси на нав’язування другого трактування, нав’язування у світі, в Росії, та в самій Україні. І в цій інформаційній війні Станкоцаби однозначно працюють на користь Кремля, якими б "професійними стандартами" вони це не прикривали, і під яку "нейтральність" не маскувались.

Вся їхня облуда спадає як машкара від простого запитання: хто проти кого воює на Сході України? Це таке саме "лакмусове" запитання, як "чий Крим?", і відповідь на це запитання вони провалили. Вся "відносність правди та неправди" розбивається об простий незаперечний факт: не ми прийшли з війною до чужої країни, чужа країна прийшла до нас. Це – основа, все решта – від лукавого.

Іронія полягає в тому, що Руслан Коцаба швидше за все виграє позов проти України у Європейському суді з прав людини (хоча б тому, що війна досі офіційно не оголошена – привіт облудному "АТО" та його авторам…) – але лише за умови, що до того ми виграємо війну. Бо лише за цієї умови тут збережеться юрисдикція Європейського суду. Якщо ж зусиллями Станко та Коцаби ми програємо, то судитимуться вони у Басманному, з усіма очікуваними наслідками.

Іронія в тому, що об’єктивно ми воюємо зокрема за право журналістів висловлювати свою думку, і те що Станко та компашка називають "травлею" (називання речей та людей своїми іменами у соцмережах) не має нічого спільного з долею їхніх колег по ремеслу у Пуйлостані (хай згадають штурм НТВ, розстріляну Політковську, засуджених за блоги "екстремістів"…). І працюючи на Кремль, Станко (не важить, свідомо чи від нерозуміння) об’єктивно поділяє відповідальність за страждання та смерті репресованих російських журналістів, та працює на те, щоб з українськими журналістами сталось те саме. Ті ж, кого вона принципово не визнає "своїми захисниками", об’єктивно захищають зокрема її право писати та говорити все що схоче.

Коли Коцаба захоплено вихваляє "Кримняш", він поділяє відповідальність за тортури арештованих татарських активістів та українських "диверсантів". Коли Станко та Коцаба "неупереджено" беруть інтерв’ю в колаборантів "ДЛНР", вони поділяють відповідальність за знущання над нашими полоненими, за заборону української мови та інші злочини окупаційного режиму в Донбасі. Станко однією рукою "збирає докази невинності Карп’юка" (що смішно – в нормальному суді доводять вину, а не невинність, в суді ж РФ всі її докази навіть не розглядали, а вирок був написаний ще до суду), а другою фактично допомагає перемогти у війні режиму, який його ув’язнив. І той, хто після всього подасть їм при зустрічі руку, також приймає на себе частину відповідальності за всю цю мерзоту.

Бути пацифістом у країні-агресорі, намагатись зупинити інтервенцію своєї держави в чужі краї, куди її ніхто не кликав – почесно та шляхетно, це вимагає мужності та гідності. Бути пацифістом в мілітаризованій диктаторській державі – вибір кращих, важкий шлях найблагородніших. Бути "пацифістом" у країні – жертві агресії, яка веде важку оборонну війну – це бути співучасником агресії, нічим не краще за пряму колаборацію з окупантом, хіба що лукавіше та боягузніше. Бути "пацифістом" у війні демократії проти тоталітаризму – бути співучасником злочинів диктатури, з усіма відповідними наслідками, принаймні моральними. В цій війні виступати "за мір ва всьом мірє" де-факто означає "ва всьом бєскарйнєм русском мірє", бо саме він перемагає зусиллями малоросійських "поцефізідів".

Ми маємо перемогти в цій війні за свободу та незалежність. Кожний має обрати в ній свою сторону, або відійти в бік і визнати, що це не його країна. Це – країна тих, хто за неї воює (не важить, зі зброєю чи ще в який спосіб, йдеться про усвідомлений вибір свого місця по ту чи іншу сторону фронту). Не твоя війна – ок, але тоді це не твоя країна. Не твої герої, не твої захисники, не твоє військо? Маєш право, але тоді і ти не наш.

А отже – ворожий, бо в цій війні на виживання немає "нейтральних" та "неупереджених", ти або по один бік лінії фронту, або по інший. Так, це страшна логіка, бо це логіка війни. Війна взагалі страшна та негуманна штука, якщо хто не в курсі. Не ми її почали, але ми її маємо виграти. Така от проста діалектика. Діалектика перемоги, після якої можна буде багато що переоцінити та роздивитись поблажливіше. Тільки от після, а не замість.