Блог | Донецьк Стаса

"Чому держава так легко й скоро відмовляється від тих, кого вважає своїми... Уявімо собі неможливе: українська влада прямо зараз повертається в окупований Донбас, — і ми отримаємо ще більшу проблему, ніж сам факт окупації. Ніхто — ні влада, ні населення вільних територій, ні місцеві з проросійських — не готові до такої зустрічі. Отримати регіон, де три роки планомірно вчили ненавидіти тих, хто стояв по інший бік барикад, — означає запустити зворотний відлік. Рано чи пізно все знову повториться, — повториться, щоб уже остаточно позбавити нас своєї землі. Чи не тому горезвісний "Мінськ" — такий безальтернативний?" Це — рядки зі статті "Талант втрачати" "крайнього" (ми спеціально вжили саме цей епітет) тексту нашого постійного автора Станіслава Васіна, пише Сергій Рахманін для ZN.

Читайте: Между адом и раем: Ясиноватая и Донецк

Донецького блогера (який став уже практично легендарним) читачі знають саме під цим псевдонімом. І тільки одиницям відомо, що "Васіну" всього 27 років, що він любить джаз і біг; що в нього диплом бакалавра філософії і магістра релігієзнавства — обидва з відзнакою; що Ігор Козловський, який ось уже півтора року сидить у підвалах "МГБ ДНР", був одним із учителів Станіслава; що він автор опублікованих збірника оповідань та роману "Мельхиоровый слон"; що він не з чуток знайомий із Французьким легіоном; що він, як і належить письменнику, який розпізнає, а не придумує життя, змінив півтора десятка професій — від вантажника та гробокопача до продавця-консультанта і працівника банку.

Станіслав Асєєв (Васін) Публіцист і письменник Стас Асєєв мав вагомі підстави приховувати своє справжнє ім'я. Ми наважилися оприлюднити його лише тоді, коли щезла надія, що наш колега у безпеці й на свободі. Востаннє Стас виходив на зв'язок ще 2 червня. Відтоді його телефон мовчить, квартиру перевернуто догори дном, його місцезнаходження офіційно невідоме, а "васінський" аккаунт у ФБ, який прокинувся днями, заговорив підозріло незнайомим голосом. Будь-котрий із текстів Стаса в умовах окупації автоматично перетворювався на текст вироку. Він це знав. Однак до викрадення залишався ревним хронікером подій по другий бік розмежування.

Читайте: Жизнь в вакууме

Його тексти — дуже різні (цільнометалеві, осколково-рвані, жорсткі, філософські, іронічні) — однаковою мірою відзначені страждальною силою. Здавалося, Стас намагається перетворити свої статті на тонкі й міцні нитки, котрі старанно протягує під колючим дротом ненависті, що три з гаком роки тому розпоров країну.

"Багато хто назве це невиправданим ризиком… Але насамперед я роблю це для себе самого. Звісно, це ще й моя робота, і такі фото й пости несуть світ війни у Київ, Одесу, на Волинь. Війна з'являється там в онлайн-режимі, у вигляді інтерактивної картинки, як пейзажі Самоа на заставці на робочому столі. І все ж таки насамперед я роблю це для себе самого. Це — my education, яке не купиш за жодні гроші. Втім, і платити доводиться аж ніяк не грішми. За знімок вирви від САУ або застряглої ракети від "Граду" віддаєш щось особисте: стає дедалі складніше говорити про погоду й "панамські архіви".

Перед очима з'являється сірість, яка вже не зникає, хоч ти якими барвами перемог і прогресу її розфарбовуй. Стара банальна думка про те, що на війні немає переможців, стає тут чимось на взір молитви". Лютнева "Авдіївка. My education" — один із найточніших текстів Стаса, який добровільно взяв на себе ношу літописця нутра окупації. Під таким тягарем, під багажем втрат, печалі, сумнівів і страхів тебе легко може качнути в той або інший бік. А ще — страшно спіткнутися, завести себе на мінне поле безвиході, нарватися на розтяжку зради.

Читайте: Пока вы ходите с портретами Ленина/Сталина...

Особисто для мене Стас, якого я ніколи не бачив наживо, несподівано став важливою частиною мого власного "education". Одним із кількох прикметних орієнтирів на шляху, який веде до позбавлення від міфів, щеплення від ілюзій і перевидання надій. Збільшення списку наших печалей неабияк примножило наші знання про самих себе. Після двох із гаком десятиліть нудьгуючого споглядання атрибутики державності країні знадобилася війна, аби мільйони громадян уперше замислилися над тим, що для них Батьківщина. Де вона. І чи є взагалі. І добре, що знайшлися не тільки готові до майже жрецького служіння Вітчизні. А й ті, хто нарешті вияснив, що просто помилився країною.

Зменшення кількості невідомих завжди спрощує розв'язання задачі. Якщо спроба розв'язання не зводиться до захопливого втикання голок у ганчір'яну фігурку Путіна та замовлення молебню за падіння цін на нафту. Реаліст повинен сприймати "мінськ" виключно як спосіб гібридної оборони проти ворога, що використовує той-таки "мінськ" як елемент гібридного нападу. Але не як ключ до здобуття миру. Оскільки "мінськ" може обіцяти тільки гібридний мир. Тобто неіснуючий. Реальність якого спростовується кожним новим "цинком".

Якщо населення ОРДЛО сприймається не як спільнота спраглих визволення і не як збіговисько незаперечних ворогів. А як сукупність дуже різних людей, об'єднаних хіба що втомою від війни. І вже коли визволення Донбасу — мета, а не гасло, то обіцяним деокупації територій і реінтеграції громадян має передувати деокупація думок та реінтеграція планів. Незнання — гальмо, знання — вітрило. Стас ділився цим знанням без медоточивості пристосуванця, сльозоточивості боягуза й отрутоточивості циніка. "Простуючи макіївськими вулицями у самий пік боїв, я вкотре переконався, що України тут немає. Це наша земля, і все ж тут немає України. Принаймні в її рекламній картинці.

І річ зовсім не в "республіці". Важко собі уявити, щоби хтось тут одягнув вишиванку або заспівав український гімн. Серед цих бетонних стін, колючих дротів автобаз, шахтних стволів і покритого чорною кіптявою снігу... Хто ж, зрештою, спускає курок? Може, це зробили дуже давно, непомітно помістивши нас у шахтно-бетонне гетто, де для мислення просто не залишається шансів вийти за рамки робочих годин?". Він називає себе і таких, як він, "залишенцями". У тексті під аналогічною назвою він зізнається: "Але, незважаючи на дворічне "якнайшвидше виїжджайте", в окупації є ціла каста людей, які прожили тут ось уже понад два роки, зберігаючи українські погляди… Проблеми Донбасу почалися тут, на Донбасі, і тут же вони мають завершитися, хоч би як банально це часом звучало…

Саме прописка і два роки обстрілів дають право починати розмову. Інакше вас навіть слухати не стануть. Залишитися й чекати, коли вірус "русского мира" стане видихатися й можна буде сказати: "Це наша земля". Мабуть, із цього (поряд із, на жаль, необхідною війною) почнеться справжня реінтеграція…". Філософ Ерн казав, що кожен філософ вибирає свій шлях: Толстой пішов умирати, а Сковорода пішов жити. Філософ за освітою і думанням, Стас Асєєв вибрав свій шлях. Він залишився боротися. Як розуміє і як уміє. Перетворився на одну з маленьких сталевих скріпок, які стягують жадібно шматовану книгу нашого буття. І коли чую: "Та відпустити їх до біса! Вони там усі на Донбасі однакові...", згадую, що є донецьк захарченка, і є Донецьк Стаса. Якого ми обов'язково мусимо витягнути.