Блог | "Родительский киднеппинг" в Украине: тысячи жертв – ноль реакции

Проблема "родительского киднеппинга", когда один из родителей самовольно меняет место жительства ребенка, проще говоря, похищает его, перестала быть одиночными семейными междоусобицами. На сегодня это очень масштабное явление в Украине, от которого страдают тысячи малолетних детей.

Далее текст на языке оригинала.

Біль та сльози

До мене звертаються сотні заплаканих батьків, благаючи допомогти та повернути рідне дитя. Слухати їхні історії без сліз неможливо, але ж сльозами тут не допоможеш. Кожна історія потребує висвітлення у ЗМІ, адже, як правило, це прискорює роботу правоохоронців, виконавців та органів опіки і піклування. Одним словом, тільки тоді, на жаль, починає працювати "державна машина".

У зв’язку з цим я вирішила двічі на тиждень публікувати на своїй сторінці у Facebook такі історії, які, сподіваюся, не залишать байдужими журналістів, владу та правоохоронні органи. Зараз розповім дві з останніх.

Днями до мене звернулася Олена Павленко з Києва. 10 жовтня вона привела свого однорічного сина Святослава на зустріч із батьком до PESTO CAFE у ТЦ ХІТ MALL у місті Києві. Спочатку батько Олександр Павленко грався з хлопчиком під наглядом мами. Але в той момент, коли мати втратила пильність, чоловік схопив дитину, злився із натовпом та втік.

Олена оббігала всі поверхи, але Святослава так і не знайшла. Викликала поліцію. Передивилися записи камер відеоспостереження. Встановили, що колишній чоловік Олени вибіг із ліфта з дитиною на руках та побіг у напрямку станції метро. Викрадач навіть не вдягнув сина. Однорічний хлопчик був одягнений лише в тонку кофту. Мати вважає, що її колишній чоловік ретельно готувався до викрадення дитини та не виключає можливої участі у викраденні спільників.

Друга історія сталася у вересні в Броварському районі Київської області з Юлією Старцевою. Її трирічного сина серед білого дня викрали невідомі чоловіки. Вони заштовхали Дмитрика в автівку, яку за межами міста змінили на іншу, і вивезли дитину в невідомому напрямку. Рівень організації злочину свідчив про те, що до нього готувалися і ретельно планували. Згодом поліція Київської області підтвердила факт участі сторонніх осіб у викраденні. У його організації Юлія підозрює батька хлопчика.

Обидві жінки досі не знають, де перебувають їхні діти. І таких історій, повторюся, в Україні тисячі!

На нема й суду нема

Дуже цікавий факт. Знаєте, за якою статтею Кримінального кодексу України Національна поліція порушила кримінальне провадження після заяви Олени Павленко про викрадення батьком сина? Тільки не дивуйтеся, адже дивного тут нічого немає, — за статтею № 115 "Умисне вбивство" з поміткою "Безвісти зниклий". Інших статей, під які б підпадали дії батька-викрадача, Кримінальний кодекс України просто не містить! Тому передбачити, чим скінчиться це кримінальне провадження, не важко: після того, як місцезнаходження дитини буде встановлене та правоохоронці переконаються, що дитина проживає разом із рідним батьком, скоріше за все, провадження припинять. Жодної відповідальності викрадач не понесе. Скажу більше — повернути дитину матері, якщо батько того не схоче добровільно, буде досить проблематично.

Річ у тім, що в Кримінальному кодексі України є стаття № 146 "Протизаконне позбавлення волі або викрадення людини". Натомість вона не передбачає кримінальної відповідальності у випадку, якщо дитину забирає один із батьків, який не позбавлений батьківських прав. Адже стаття № 141 Сімейного кодексу України передбачає "рівні права та обов’язки мати і батька щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою". А пункт 2 цієї ж статті регламентує, що "розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини". Тобто навіть якщо матір має рішення суду про те, що дитина залишається жити з нею, батько має рівні права на виховання сина або доньки. Це і є парадокс чинної законодавчої системи.

Інша проблема — судові виконавці. Саме вони виконують рішення суду щодо передання дитини одному з батьків. Так ось, система побудована таким чином, що виконавці можуть ганятися за батьком-викрадачем роками. Навіть якщо вони знайшли його, відразу відібрати дитину не мають права. Спочатку вони зобов’язані попередити про здійснення виконавчих дій. Потім — викликати органи опіки та лише в присутності іншого з батьків передати дитину. Зрозуміло, що організувати все швидко неможливо. Особливо з урахуванням того, що судові виконавці не мають права без відповідного ордеру самовільно зайти до помешкання "боржника". Тому батьки-викрадачі мають дуже багато часу на те, щоб знову втекти.

Вкрав — у тюрму!

Займаючись тривалий час проблемою "батьківського кіднепінгу", досить глибоко вивчила досвід цивілізованих країн світу. Законодавчий підхід дуже простий та суворий. Держави ЄС, наприклад, вважають злочином викрадення одним із батьків дитини в другого з батьків, якщо в останнього є рішення суду на спільне проживання та виховання сина або доньки після розлучення. Задля початку пошуків та порушення кримінальної справи достатньо лише заяви про викрадення дитини. Найсуворіші закони діють у США та КНР. У Сполучених Штатах Америки строки позбавлення волі за викрадання дитини можуть сягати 15 років і навіть довічного ув’язнення. А в Китаї викрадачу загрожує смертна кара.

Переконана в тому, що Україна вже давно мала б покінчити з цим жахливим явищем, що калічить життя тисячам дітей. Я вже не кажу про психологічний стан постраждалих батьків. Невдовзі такий шанс нарешті з’явиться у Верховної Ради. Народний депутат України Дмитро Лубінець готує до реєстрації проєкт закону про внесення змін до Кримінального, Цивільного та Сімейного кодексів України, які врегулюють проблему "батьківського кіднепінгу" на державному рівні.

Перш за все, мова йде про визнання самовільної зміни місця проживання дитини одним із батьків кримінальним злочином. Окрім того, документ передбачає впровадження чітких правових засад та механізмів щодо розшуку викрадених дітей, повернення неповнолітніх "законним батькам", вирішення відповідних сімейних спорів у судах тощо.

Вважаю, що відразу після реєстрації законопроєкт має бути невідкладно розглянутий профільними комітетами та внесений до порядку денного найближчого пленарного засідання Верховної Ради України. Зволікати більше не можна. Хочу, щоб мене почули ще раз: кожна мить байдужості держави завдає неймовірної шкоди психічному стану та здоров’ю малолітніх заручників батьківських війн, рахунок яких іде вже на тисячі!