Блог | Паризький саміт без ейфорії та емоцій

Після того як емоції після Нормандського саміту в Парижі вщухли і всі очікувано переключилися на нові теми інформаційних ефірів, час тверезо оцінити сказане і записане в спільному комюніке, а також те, що читається між рядками.

Аби зрозуміти, де ми опинилися після Парижа, найперше не слід шукати зради чи капітуляції, нічиї чи перемоги. Об'єктивне усвідомлення того, що відбулося 9 грудня, розкриється лише з часом, коли почнеться виконання досягнутих домовленостей. Тих, які були озвучені публічно. І тих, які поки не були.

Погано, що зустріч у столиці Франції не стала кроком вперед. Але добре, що і двох кроків назад не відбулося.

Те, що Нормандський саміт не став проривним — віднині факт доконаний, хоча зовсім інше нам рясно обіцяли напередодні. Президент Зеленський не привіз із Парижа ні ключів від миру, які все ще в Кремлі, ні нового мирного плану, яким все ще залишаються Мінські домовленості. Обіцяного швидкого миру не буде, поки не реалізується проанонсована перед самітом амбіція виведення російських військ та техніки.

Що точно привіз Володимир Зеленський, так це перший політичний досвід високої міжнародної політики та персональне політичне знайомство з господарем Кремля і президентом країни, яка здійснює агресію проти нашої держави.

Добре, що президент Зеленський чітко зафіксував червоні лінії України. Натомість Путін їх одразу парирував, нагадавши свій п’ятирічний наратив про прямий діалог і зміни до Конституції України (читайте, федералізацію нашої держави).

Хочеться вірити, що за результатами саміту Володимир Зеленський сам відчув підступність і непоступливість російського агресора та позбувся ілюзій досягнення швидкого миру, тим більше за один саміт. Можливо, нарешті побачимо сміливість називати речі своїми іменами — що агресором є Росія, що виводити треба не "іноземні війська", як наш президент заявив на прес-конференції, а саме російські.

Сама лише репліка Путіна про необхідність "синхронізувати процес досягнення перемир’я з проведенням в Україні політичних реформ, які передбачені Мінськими домовленостями" мала б стати стимулом для усвідомлення реальності. Адже вона власне і є суттю підходів Росії до виконання своїх зобов’язань. Це не лише перекреслює сподівання на успішність 21-ї спроби встановити стале припинення вогню до кінця 2019 року, про що домовилися в Парижі. Москва фактично підтвердила, що той самий шантаж контрольованою ескалацією, який ми спостерігали всі минулі роки, триватиме, поки Кремль не отримає увесь політичний пакет. Простими словами, Росія знов торпедуватиме режим припинення вогню, аби штовхати Україну на нові поступки.

Та й саме наповнення заключного комюніке — де присутні невиразна безпекова частина і конкретні політичні вимоги до України — підтвердили побоювання, що через передчасну згоду Києва на кремлівський варіант формули Штайнмаєра основна увага переміститься з виконання Москвою безпекових положень Мінських домовленостей на створення Києвом умов для проведення місцевих виборів на Донбасі. Таке повзуче нав’язування російського сценарію імплементації Мінських домовленостей — спершу політика, далі безпека — і є ціною квитка до Парижа. З легалізацією у Парижі формули Штайнмайєра українська сторона допустила, що майбутні місцеві вибори на Донбасі відбудуться не в повній відповідності до високих демократичних стандартів БДІПЛ/ОБСЄ. Адже ми погодилися додати слово "в цілому" перед фразою "відповідність демократичним" стандартам.

При узгодженні паризьких домовленостей сторони відштовхувалися від найменшого спільного знаменника. Звідси звільнення заручників, підтвердження готовності (вкотре!) рухатися до сталого перемир’я, визначення нових ділянок для розведення сил і засобів (добре, що Україна не погодилися на розведення вздовж всієї контактної лінії), формула Штайнмаєра, закон про так званий особливий статус.

Слід віддати належне Володимиру Зеленському: принаймні публічно він намагається відіграти назад і розширити простір для маневрування, наголошуючи на тому, що ключове значення для місцевих виборів має безпека і кордон. Хочеться вірити, що це не лише результат суспільного тиску. Добре, зокрема, що вирішили повернутися до давньої ідеї створення в рамках тристоронньої контактної групи з питань кордону. Можливо, після переосмислення паризького саміту Банкова реанімує ідею про миротворців ООН, які могли би стати ключем для вирішення питання з відновлення контролю над кордоном.

В той же час досить дивно виглядав обмін репліками між Зеленським і Путіним. Схоже, для Зеленського важливіше було звинуватити Порошенка, який нібито взяв зобов’язання "спершу вибори потім кордон", ніж аргументовано і публічно відповісти російському президенту у стилі стадіонного "вам не соромно?" І послатися на пункт 4 Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року, де йдеться про встановлення з боку СММ ОБСЄ постійного моніторингу українсько-російського кордону і створення зони безпеки в прикордонних районах України та Росії. Тим паче, коли Кремль, за результатами паризького саміту, погодився розглядати Мінські домовленості в комплексі. Варто було би також нагадати про документ ОБСЄ щодо концепції контролю над кордоном, презентованим кілька років тому у Відні.

Прикро, що президент України не скористався нагодою нагадати про необхідність відновлення контактної лінії від 19 вересня 2014 року, що передбачена Мінським меморандумом. Це питання має окреме значення як у контексті розведення військ, так і підготовки місцевих виборів. Дозволю нагадати, що таке місто як Дебальцеве мало би бути під контролем України, і місцеві вибори, передбачені Мінськими домовленостями, там би не мали проводитися. Таким чином у Парижі ми добровільно віддали цей стратегічно важливий район російським окупантам.

Так само прикро, що Володимир Зеленський не підхопив тезу Ангели Меркель про пластичність і гнучкість Мінських домовленостей. Саме на часі було би реанімувати ідею про підготовку "дорожньої карти" на виконання рішень Берлінського саміту 2016 року. Це дозволило б уникнути розбіжностей у трактуванні окремих положень "Мінська" і бачити комплексну картину процесу відновлення територіальної цілісності України. А сама робота над картою була б найкращим маркером готовності Росії рухатися шляхом відновлення миру на Донбасі. Давши згоду на паризьке комюніке, українська сторона фактично анулювала Берлінські домовленості разом із принципом "спершу безпека".

Неприємно вразило, що Зеленський скористався російськими штампами і обмежив відповідальність Кремля за ситуацію на Донбасі лише "впливом Росії на сепаратистів". Не сумніваюся, що росіяни будуть використовувати такі обмовки не лише для розмивання санкційної політики і позицій України у судах, але й подальшого нав’язування тези про "внутрішньоукраїнський" конфлікт чи "громадянську війну" в Україні.

Водночас не можна не відзначити креативність і влучність ідеї про залучення до роботи ТКГ представників внутрішньо-переміщених осіб. Однак, варто ретельно подумати над реалізацією такої ініціативи, аби не відбулося легітимізації російських гауляйтерів руками самої України.

Непереконливими прозвучали виправдовування про те, що на змістовне обговорення питання Криму не вистачило часу, тоді як для газової теми ні часу, ні інтересу не забракло. Ось і виходить, що схвалена саме в цей день резолюція Генасамблеї ООН про мілітаризацію Росією Криму і частин Чорного і Азовського морів була більше збігом, аніж очікуваним кроком. Чим ще пояснити упущену можливість привернути більше уваги темі Криму на паризькому рівні?

На жаль, було упущено і можливість нагадати про неприпустимість політики РФ щодо паспортизації громадян на окупованих територіях, рівно як й поставити питання про відновлення свободи судноплавства в акваторії Азовського і Чорного морів. Залишилася не озвученою у Парижі позиція України з питання амністії для бойовиків та не підтверджена рішучість української влади продовжувати використовувати інструменти міжнародних судових інстанцій та арбітражів для притягнення Росії до міжнародно-правової відповідальності.

Загалом слід визнати, що ефект від Паризького саміту не співставний з поступками, на які пішла Україна заради його проведення. Новій команді забракло майстерності для результативної гри на виїзді - м’яч так і залишився на українському полі.

З Парижа Володимир Зеленський повернувся без гарантій безпеки, але з повним кошиком домашніх завдань, які Київ має виконати на політичному треку протягом наступних чотирьох місяців. Вони, ймовірно, і стануть тими передумовами, які Росія висуватиме для проведення наступної нормандської зустрічі. Як і головними причинами для обвинувачень України у непослідовності та зриві домовленостей у разі їх невиконання. Натомість президент Путін отримав додатковий час "конструктивної атмосфери" і відсутності критики з боку Києва.