Хто – кого – куди

На майдані коло церкви

революція іде

– Хай чабан – усі гукнули, –

за отамана буде.

(Павло Тичина (1918р.)

Будь-яку революцію задумують

романтики, здійснюють фанатики,

а користуються її плодами відверті негідники.

Томас Карлейль

Давній приятель – багатолітній радник усіх українських президентів, полюбляє жартувати: найзручніше робити прогнози – на 5-10 років. За цей час сказане або збудеться, або точно забудеться.

Коли 1 серпня поточного року "УП" опублікувала міркування про те, що ніякого підписання угоди у Вільнюсі не відбудеться, Ю. Тимошенко на лікування до Німеччини не відпустять, а винними за провал євроінтеграційного курсу влада спробує зробити Євросоюз і опозицію – це сприймалося, як похмура "страшилка", далека від реальності.

До слова, через місяць, цей матеріал був передрукований у Брюсселі на сайті відомого євродепутата, але теж не викликав тривоги, а знані експерти із Інститутів Брукінгса, Петерсона та Німецької ради по зовнішній політиці при зустрічах обмежувалися оптимістичними: "Ми сподіваємося на краще".

Непідписання угоди у Вільнюсі стало холодним душем для багатьох впливових євробюрократів.

Деякі із них буквально за кілька днів до рішення Кабміну про призупинення зближення з Європою продовжували, під заколисуючі пісні українських гінців від влади, розповідати про своє захоплення відданістю президента і уряду ідеї євроінтеграції.

Повною несподіванкою – тепер не лише для Європи, але й для українських влади та опозиції став масовий і стихійний рух протесту проти непідписання угоди у Вільнюсі.

Сьогодні багато розмов точиться навколо питання – хто віддав наказ "Беркуту" із нічим невиправданою жорстокістю розправитися з групою мітингувальників, які залишилися ночувати біля колони Незалежності у ніч з 29 на 30 листопада. Спікери опозиції, для нагнітання ситуації, розповідають про міфічну нараду у президента, за участю прем’єр-міністра та усіх силовиків. Для кожного, хто має хоча б приблизне уявлення про те, як функціонує фактично авторитарна модель влади в Україні, очевидно – "не царська справа" вдаватися у такі деталі. Для цього достатньо повноважень міністра внутрішніх справ і, скажімо, секретаря РНБО. Інша справа – обґрунтування мети. Її, скоріше за все, окреслили словами колишнього глави адміністрації президента Кучми, який, за кілька місяців до помаранчевої революції, пояснював жорсткі дії силовиків необхідністю показати усім, що "влада сильна, як ніколи".

Ось і цього разу – показали… А потім – рвонуло! Рвонуло те, що накопичувалось не місяць, не два – а роками! Країна, у якій мільйони громадян позбавлені життєвої перспективи, де розрив між бідними і багатими вже давно сягнув критичної відмітки, де корупція пронизала усі пори державного і недержавного життя, де причетність до влади стала синонімом найвищого життєвого успіху, де охорона здоров’я, освіта, якість життя – на нетерпимому рівні – ця країна не захотіла терпіти далі і сприйняла розворот від Брюсселя у бік Москви, як втрату останньої надії на зміни на краще.

Цей стихійний порив застав зненацька українську триголову опозицію, зайняту підготовкою до президентських виборів 2015р. та підкилимними спробами насолити один одному.

До слова, лише Юрій Луценко зі своєю новоствореною громадянською ініціативою "Третя республіка", намагався схилити політичні еліти до серйозної дискусії про шляхи корінного реформування країни. Одначе всі потенційні претенденти на президентську папаху розглядали його спроби лише, як посягання на їх монопольне право на місце під політичним сонцем.

Як результат – Майдан виявився неготовим сформулювати прості, зрозумілі і разом з тим змістовні цілі та лозунги, які б убезпечили його від маргіналізації і популізму.

Тиражовані Арсенієм Яценюком, Віталієм Кличком та Олегом Тягнибоком вимоги негайної відставки Уряду та дострокових виборів Президента і Верховної Ради – це, радше, план власного трудовлаштування, а не відповідь на корінне питання Майдану до лідерів опозиції – де гарантії не повторення того, проти чого ми виступаємо зараз?

По великому рахунку Майдану не потрібне ім’я нового месії (надто свіжими є болючі спогади 2004-2005рр.), йому потрібна "Нагірна проповідь", яка дозволить змінити весь уклад життя у державі.

Смотрите: Прямая трансляция с киевского Евромайдана

І перше питання, на яке повинні дати відповідь політики – це система влади в Україні. Бо тільки демократична і підконтрольна громадянам влада буде спроможна на давно очікувані реформи.

Слова про зближення з Європою, про вартісніть європейських цінностей без утвердження європейської моделі влади – демагогія, незалежно від того, хто із представників влади чи опозиції її тиражує.

І на цьому шляху намагання обійти юридично нікчемне рішення Конституційного Суду 2010р. про скасування політреформи і повернутися до парламентсько-президентської моделі влади – лише перший крок.

Без здійснення реформи місцевого самоврядування за європейським зразком – ніякого якісного прориву не відбудеться. Бо лишень передача реальних владних повноважень на місця, місцевим громадам і утвореним ними виборним органам влади – дозволить отримати справжнього громадянина, а не відлученого від влади обивателя, розпочати реальну боротьбу з корупцією, радикально змінити якість влади на усіх щаблях.

Саме повноважне місцеве самоврядування стало тією основою, на якій сформувалася європейська демократія, на яку з такою надією дивиться український Євромайдан.

На жаль, політико-бізнесові угрупування, які сьогодні складають кістяк і влади, і опозиції, мріють лише про косметичні кроки, про кадрові перестановки, а не про сутнісні зміни.

Смотрите: Евромайдан: лучшие фото дня

Тому уже кілька днів поспіль ми чуємо то заклики колишніх президентів, то святих отців щодо організації "круглого столу", на якому буде зроблена спроба "розрулити" ситуацію в інтересах основних бізнес-груп в Україні, а, особливо, тих, позиції яких були ущемлені монопольним домінуванням Сім’ї та її ставлеників в Уряді.

Предметом головних торгів стане економічний блок уряду. Під шумок, для зняття напруги у суспільстві, можливо, попаде "під роздачу" міністр внутрішніх справ.

З боку опозиції, цю невдячну місію "могильщика Майдану" господарі життя в Україні можуть запропонувати Петру Порошенку. Петро Олексійович, на відміну від героя відомого радянського кіно-бойовика, який був свій серед чужих і чужим серед своїх – вже давно досягнув політичної досконалості, ставши своїм серед чужих, залишаючись своїм серед своїх.

З боку влади зоряний час може настати, наприклад, для Сергія Тігіпка. Тим паче, що саме ці політики були співголовами української частини комітету парламентського співробітництва з Європарламентом і продемонстрували високий рівень комунікації і здатності до розумних компромісів. І, звісно, цьому ніяк не може завадити, що один керував виборчим штабом Віктора Януковича, а інший – був правою рукою Віктора Ющенка. Як любить повторювати вже цитований мною вітчизняний політолог: "В українській політиці мости не горять".

Стосовно прем’єр-міністра, то це той випадок, коли Микола Азаров знову може задовольнити усіх. Адже поки що жодна з впливових політико-бізнесових груп не має достатнього впливу, щоб угніздити у прем’єрське крісло свою креатуру.

Що ж до Європи, то вона залишається не лише під враженням неочікуваного розвороту Віктора Януковича на 180 градусів, але й від форми, у якій це було зроблено.

Сказати, що після такого трюку в українського президента будуть проблеми з персональною комунікацією з очільниками Євросоюзу – значить, не сказати нічого.

У той же час, менше всього Євросоюз хотів би отримати хаос і громадянський конфлікт на своїх кордонах у 46 мільйонній країні. Окрім того недавні вибори президента і парламенту в Україні були визнані загалом демократичними. Звідси заклики:

• винних у надмірній жорстокості до демонстрантів – покарати;
• від подальшого непропорційного застосування сили з боку влади – утриматись;
• захоплені маніфестантами державні установи – звільнити, від проявів насильства – відмовитись.

А головне – сісти за стіл переговорів і знайти прийнятні компромісні рішення. Якщо потрібно – то за посередництва Євросоюзу.

Пропозиції від українських опозиціонерів скасувати візи для одіозних керівників держави, заблокувати їх рахунки та бізнеси за кордоном – теж підтримки поки що не отримали…

У вірша, рядки з якого цитуються на початку, є таке закінчення:

На майдані пил спадає.

Замовкає річ…

Вечір.

Ніч.

Залишається лише гадати: чи влаштує такий фінал український Євромайдан?