Жінко, дай хлопові їсти!

Жінко, дай хлопові їсти!

"Дай хлопові їсти" - ця фраза, як талісман щасливого подружнього життя передавалась поколіннями в нашому роду.

Так вчила моя бабуся маму, а мама мене. Оптимальним проявом любові був ситий вдоволений чоловік і пампулясті нагодовані діти. А кращої професії, як кухар, для жінки було не знайти.

Моя мама 30 років пропрацювала у шкільній їдальні. Подібна професійна доля була і в її рідної сестри.

Відлига почалась лише в нашому поколінні. Нам поступово відкривалися якісь таємні двері в глухих стінах.

Лише подорослівши, я зрозуміла, що це дуже класно, коли готує чоловік, навіть, якщо він витрачає на вітер продукти і залишає після себе кухню, як після бойні.

Видео дня

І що картопля на зиму дешевше обходиться, якщо її купувати в магазині при потребі, а не садити самому, сапати, орати, підживлювати, кропити жуки (а колись ми їх збирали вручну у відра!!), а потім ще й роздавати всім і вся, бо у тебе ж город, ти маєш багато.

Але попри всі дещо запізнілі усвідомлювання, я відчуваю, як міцно вмонтовані в мою голову не мої переконання.

Фіксую їх, приймаю і стараюсь робити по-своєму. Вдається не густо, що тут скажеш, хоч все-таки вдається.

Лише зараз, на 12 році подружнього життя, я щиро дозволяю чоловікові хазяйнувати на кухні. Але він вже не хоче. Раніше б. Домовились, що хоч по неділях і хоч на сніданки він таки займатиме мій почесний пост.

Натомість 10-річний син, який не має за спиною тих стереотипів та блоків, що у нас, із задоволенням осягає ази кулінарії. Аби бог дав мені розуму не перекрити його краника креативності й надалі, бо рецепти стрімко ускладнюються))

Пригадую, як я лише вийшла заміж, то навідріз відмовилась від духовки вдома. Мовляв, жодного "пляцка" ці руки не спечуть!

Було б більше грошей на той час, щоб їсти де-інде, то і плиту послала б подалі. Таким сильним був мій супротив і відчуття, що тепер сама диктую умови.

Протестувала також проти ранніх підйомів, аби приготувати чоловікові сніданок перед роботою, як вчила мама. Мені ж було пізніше в офіс. Благо, чоловік не вимагав, хоч і хотів цього. Бо й у нього вдома теж так було запроваджено, звик.

З часом, звісно, все змінилось, непокірна приборкалась, підросла, навіть полюбила випікати пироги.

Але головне, що зрозумілась суть тих ненависних усних правил, перед якими здались тисячі, мільйони - будь-що знищити образ справжньої жінки-богині.

Роль жінки настільки спотворилась тогочасною системою, правилами життя, що ми досі маємо дуже непросте завдання - розпізнати тонкі границі між поняттями мама-кохана-донька-сестра-трудяга-подруга-душа... І збудувати замок наново.

Нам у спадок дісталась модель якоїсь незрозумілої істоти на двох ніжках, що все в домі поробить, на роботу сходить, все закупить дорогою, уроки зробить, сорочку попрасує, гроші порахує, комуналку оплатить, город посадить, до церкви сходить, урожай збере, собі відмовить, змовчить, без манікюру обійдеться, ще один сезон в тих же туфлях відходить, на всьому де лише можна зекономить. І неодмінно дасть хлопові їсти. Бо то мусить бути, то святе. Хлоп тяжко робить. А ти що? А ти так, поміж дощ.

І скільки б мудрих книг та істота не прочитала, скільки б лекцій не прослухала, тренінгів не відвідала, щось невидиме довбе в її голові, дошкрябує до дірок брехню під назвою "ти повинна".

Але ми не здамося, правда?) Ще трошки , дорогі мої. Істина вже так близько. Відступаємо на міліметр вбік від натертого, беремо тонкий, але жирний олівець і наводимо свої штрихи. Нехай повільно, нехай не завжди рівно, часом навіть дуже криво, але свої.

Це будуть лінії нашої новоспеченої жіночності, навіть якщо нам далеко за 30 чи 40, чи 50. Повернути собі свою природу ніколи не пізно.

Ми окреслимо свою територію.

* де буде місце для різних емоцій, навіть якщо вони комусь не до вподоби

* де перемагає "бо я так хочу"

* де є вміння сказати "ні", вміння попросити, простити

* де можна лежати і читати, а посудомийка нехай миє

* де можна не спішити, не вставати о 6 ранку, щоб встигнути всіх зібрати, нагодувати, провести і самій вибігти.

* де взагалі можна не ходити в офіс, якщо не хочеться, і дітей не здавати в камери зберігання, якщо добре з ними вдома. Господи прости, але дітей можна і не народжувати. Можна!

Це буде територія персонального царства. Звісно ж, з коронкою на обручі та дзеркалом в повний ріст, щоб милуватися своїм прекрасним тілом. І вчитися любити його наново, з усіма фальшивими "дефектами" на які так якісно хтось колись вказав чи досі вказує.

Дорогі, давайте навчимося, давайте спробуємо, знову й знову - помилок же немає, пригадуєте? Є лише досвід. Всякий.

Спробуємо любити себе. Таких класних та не схожих ні на кого іншого. Таких живих та потрібних. Себе коханих.

Весна дає нові шанси!

Ми таки станемо собою, таки навчимося грати роль чесно, від усього серця , як востаннє. Раз прийшли ми на цю планету у подобі жіночій, раз погодились пізнати суть жінки, то давайте вже нарешті наважимось бути нею. Богинею. Може просто трошки земною)

П.с.

Якби моя мама читала цей пост, то знаєте, що б сказала : "То всьо, Олю, добре, але ти таки дай хлопові їсти"))

disclaimer_icon

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...