Блог | Украина, которую мы едва не потеряли

Если взглянуть на всю историю украинского народа, 30 лет – якобы небольшой шаг, а для истории человечества – и вовсе мгновение. Однако бывают обстоятельства, когда все слишком быстро меняется, когда происходят головокружительные преобразования и невозможное становится возможным. Именно это произошло с Украиной за три десятилетия.

Однако для человека 30 лет – больше половины взрослой жизни. И когда уже почти два новых поколения выросли в независимой Украине, многие события конца 80-х – начале 90-х для большинства политически активных в значительной мере мифологизированым, или воспринимаются на основе стереотипов, сложенных плеядами политиков, которые, безусловно, пытались придать важный для них привкус событиям. Вся турбулентность предыдущих десятилетий вряд ли дает сегодня четкое представление об Украине в последние годы упадка советской империи. Но важно полагаться на показания свидетелей и хорошо помнить, в каких условиях, как и с чего это все начиналось.

Далее текст на языке оригинала.

Київ, який завжди був віддзеркаленням всієї України, станом на кінець 80-х був тотально русифікованим містом, осередком російської культури, стереотипів, одним із центрів радянського інформаційного поля. Українського в Києві було обмаль, лише на рівні невеликих соціальних ланок творчої та наукової інтелігенції, трохи університетської спільноти, небагатьох українських шкіл. Загальний культурний і емоційний контекст в Києві були суто російськими і радянськими, як і всі герої та символи. Це було результатом масової русифікації радянських республік, в якій Україна не була ні виключенням, ні лідером, бо, наприклад, в Казахстані цей процес пройшов ще жорсткіше і глибше. Радянська система досягла величезних успіхів у формуванні образу радянської людини через системну роботу, починаючи з щоденної пропаганди та придушення національного лідерства до умисного змішування людей різних національностей в різних географічних точках Радянського Союзу. При службі в армії примусово з України відправляли служити кудись на Камчатку, а людей з Сибіру навпаки десь в Прибалтику чи Чернівці. За тим же принципом спеціалістів після закінчення ВУЗів направляли працювати деінде по Союзу. Декларативно в Союзі нібито підтримувалися національні республіки і національні культури, але на кінець 80-их всім було чітко зрозуміло, що тільки з російською мовою є реальні шанси на професію, успіх чи визнання.

Розквіт так званої перебудови дав новий поштовх домінуванню російської культури і взагалі російського наративу в найширших колах прогресивної громадськості. На основі потужного російського фундаменту, що формувався десятиліттями пропаганди і репресій, постав новий революційний образ радянської молоді і загального прозріння часів перебудови. На авансцену вилився радянський рок-н-рол, який фактично був заборонений в Радянському Союзі ще на початку 1980-х. Новими героями та кумирами мільйонів молодих були зірки російського року. Це час тріумфу Віктора Цоя з “Кіно”, “ДДТ”, “Акваріума” і всього так званого “пітерського року”. Тобто загальносоюзною мовою і символами прогресу звичайно стали російськомовні проекти. Вони повально захопили свідомість і завоювали любов покоління до 25-ти.

Безумовно це були і часи національного відродження, перш за все в музиці. Так, наприкінці 80-х була проведена “Червона рута” - перший фестиваль, який мав величезний успіх. З'явилися популярні українські виконавці, гриміли “Брати Гадюкіни”, були “Кому вниз”, “Табула Раса”, але при всьому патріотизмі і захопленні першою хвилею українських виконавців нового часу, їх репутація і вплив були неспівмірні в масштабах всієї України у порівнянні з російськими проектами, які фактично диктували революційний порядок денний.

На додаток до революційної музики в кінці 80-х постала незалежна преса, що відіграла важливу роль одного з гробарів радянської імперії. Величезна кількість правдивої інформації про злочини радянської системи виливалася на голови громадян, перш за все, через стовпи нової радянської преси, що стала фактичним провідником культурної революції. Мова, в першу чергу, про московський журнал “Огонек”, газети “Комсомольская правда”, “Аргумєнти і факти” тих часів. Репутація цих видань піднялася до неймовірного рівня, формуючи у масового споживача в Україні високий рівень довіри до російськомовної ідеологічної продукції. Жодне українське медіа кінця 1980-х не могло навіть приблизно рівнятися за рівнем впливу на суспільну свідомість з провідними московськими виданнями.

Про телебачення годі і згадувати. Там теж, безумовно, панував московський контент. А за рахунок нових розважальних шоу, як то відроджений КВН і проект “Взгляд”, саме вони визначали смаки радянських громадян від Карпат до Камчатки.

Імперія, хоча і перебувала в агонії, але робила свою роботу. Навіть в нових умовах вона в своїх сталевих обіймах цілеспрямовано вичавлювала все національне із свідомості громадян шостої частини суші. Громадяни в своїй переважній більшості з цим погоджувалися. Бо, з одного боку, не бачили особливої альтернативи, з іншого - весь російськомовний наратив лягав в логіку революційних змін, відповідно, мав чітку позитивну конотацію.

1991 був дуже складним. 17 березня був проведений безпрецедентний загальносоюзний референдум, який фактично легітимізував рух Кремля по перезавантаженню Радянського Союзу через новий союзний договір. Українська влада, хоча і жила вже майже рік з Декларацією про державний суверенітет, але спромоглася в березні на демарш, додавши до московського референдуму свій бюлетень. Питання в українському бюлетені було таке собі: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України”. Демаршем проти Москви було використання слова “суверенних” замість “соціалістичних”, і це сприймалося як велике досягнення у відстоюванні прав та інтересів України. Тоді обидва бюлетені здобули широку підтримку в Україні і це був фактичний політичний і юридичний шлях до нового Союзу. За кремлівський бюлетень тоді проголосували 70%+, за додатковий український 80%+ виборців при явці понад 80%. Відповідно, в 1991-му існували реальні передумови і можливості того, що Радянський Союз міг встояти в якомусь оновленому вигляді.

Зараз, через 30-ть років після тих подій, в мене немає жодних сумнівів, що якби так сталося, ми б, напевно, назавжди втратили шанс відродити не просто українську незалежну державу, а й українську ідентичність. Тим більш - українську політичну націю в межах найбільшої за територією держави сучасної Європи. Радянська система так глибоко проникла в тіло і душу українського народу, так витончено і жорстоко шматувала його десятиліттями, що якби створилися нові радянські економічні і політичні умови під контролем Кремля, у нас би просто не залишилося ресурсу для відновлення України. Впродовж століть нас рятувало те, що простори України були великі, і тут завжди жило багато людей. Тисячолітня селянська цивілізація була здатна неодноразово абсорбувати найстрашніші і найскладніші соціальні кризи, оберігаючи свою ідентичність. Ми пережили війни, переслідування, геноцид, депортації і голодомори, і залишилися живі виключно тому, що нас колись було дуже багато і серед тих, хто вижив завжди жеврів вогонь свободи. Саме це дозволило нам вистояти в жахіттях першої половини 20-го століття, і при цьому зберегти українську ідентичність і мову. Думаю, переважна більшість націй і народів світу не впоралися би з тим буревієм, що нищив українські землі до 60-х років ХХ століття, але ми встояли. Однак, відносне затишшя початку 60-х після хвиль масового знищення поступилося продовженням щоденного культурного тиску на все українське у всіх його проявах.

Російська культурна, ідеологічна, емоційна експансія цілеспрямовано відбувалася впродовж понад чотирьох десятиліть після Другої світової війни. Переконаний, що якби набувши нових позитивіських форм наприкінці 80-х - початку 90-х вона проіснувала ще років 15-20, то сучасну Україну ми б мали у вигляді сучасної Кубані в РФ. Звичайно, десь би ще існували місцеві народні хори, які б запрошували на святкові вечори, можливо, в шкільній програмі згадували б Шевченка, як це і було в радянській школі. Можливо, були б якісь письменники, що намагалися б утримати гаснуче українське слово. Але ми мали всі шанси жити в режимі “Кубанского казачьего хора”, а освіта, наука, політика, культура, розваги, побутове спілкування - все б трансформувалося в російськомовний московський формат. В історичному вимірі ми були буквально за декілька кроків від такої участі.

З такої точки зору стає ще зрозумілішим, наскільки важливим було те, що відбулося 30-ть років тому, яка вага того, що зробили українські націонал-патріоти в кінці 80-х - перші роки 90-х років. Наскільки критично було для виживання нації те, що перша демократична опозиція - так звана Народна рада, яка прийшла в український парламент за результатами виборів березня 1990 року, змогла витиснути максимум з тих можливостей, іноді абсолютно несподіваних, які давала Україні доля. Вони не побоялися йти в радянську політику, добре розуміючи ризики, адже це було менше ніж за два десятиліття після останніх потужних погромів української інтелігенції. За так званий український буржуазний націоналізм ще тоді могли не просто звільняти з роботи, а й реально переслідувати аж до арешту. Але всі ці хлопці і дівчата не побоялися, пішли вперед і до кінця, і в них вийшло. Причому вийшло значно більше і краще, ніж вони розраховували, коли йшли на вибори в березні 1990-го чи коли вирішували текст для бюлетеню референдуму в березні 1991-го.

Ми маємо безмежно цінувати все те, що було зроблено 30 років тому, і все те, що маємо сьогодні. Розмови про те, що Україна колись не туди звернула, чи щось не так зробила не варті уваги. Ми 30 років знаходимося у постійному протистоянні з Російською Федерацією, яка не змінювала, не змінила і поки що не планує змінювати свій вектор поведінки стосовно України. Вони завжди розглядали і розглядають Україну як територію, яка має їм тотально підкорятися. Але ми встояли, ми відірвалися від імперської цитаделі, ми маємо нове покоління українців, що вірять в цю землю, ми всі врятували Україну, яку ледь не втратили в 1991.