Як нам повернути Київ киянам?

663
Як нам повернути Київ киянам?

Частина третя: у пошуках хоч якогось майбутнього

Частина 1. Частина 2.

Оскільки тільки зараз, після великої перерви, вдалося сісти до комп’ютера, щоб дописати третю із статей про те, яким був, є і мусив би бути стольний град Київ, то доведеться спершу, як то кажуть, нагадати зміст попередніх серій.

Отже, серія перша. У ній ішлося про радянський Київ, у якому – за всієї своєї загумінковості – тодішня влада УРСР в особі різноманітних Підгорних, Шелестів та Щербицьких volens nolens створювала певні зручності для киян, адже треба було гідно протистояти “розтлінному Заходові”, де у той час розвивалася соціальна держава. Серія друга. Становлення Києва як столиці незалежної держави супроводжувалося не тільки розвитком міста, а й виникненням у ньому такої собі “всеукраїнської помийниці”, куди скидався людський бруд з усієї країни і яка не може не виникнути там, де ввімкнені механізми негативної суспільної селекції, тобто формування квазіеліти зовсім не з найкращих представників нації. А тому простим, звичайним, пересічним (чи, сказати б, нормальним) киянам наразі стає важкенько жити у своєму місті, яке перетворюється на значно менш зручне для проживання місце, аніж навіть за радянських часів.

Констатувавши це, поговорімо про головне.

А головне це те, чи, власне, “світить” щось гарне українській столиці? Ні, не в сенсі “виконання столичної функції”, і навіть не в сенсі її українськості (це зовсім окрема проблема), а в тому, як житиметься тут, на землі Кия, Щека, Хорива та сестри їхньої Либеді, не політикам чи олігархам, а нормальним киянам. Іншими словами, чи залишаться у місті тільки “найкрутіші” зі своєю численною штатною і позаштатною обслугою, чиновництво, престижні вузи і багаті пенсіонери з числа колишньої номенклатури (жриць “вільного кохання” та журналістів “крутих” ЗМІ також можна віднести до “позаштатної обслуги”), а інші будуть фізично витиснені у провінцію разом із невловимою, але цілком відчутною традиційною київською аурою, - чи в нашому місті господарями будемо саме ми, попри різницю в мові, політичних поглядах, статках і гастрономічних та сексуальних уподобаннях?

До речі, з того, чи залишиться Київ містом киян, випливає і “столична функція” (бо ж від продажних та/або дурнуватих політиків+олігархів можна чекати чого завгодно – в тому числі й спроб обміняти незалежність країни на дешевий газ, який буває лише в геополітичній мишоловці, - та кільканадцять тисяч несамовитих столичних незалежників, готових у разі чого на найрадикальніші дії, - це істотний стримуючий фактор проти дій подібних бізнесполітиків), і українськість столиці незалежної України (мені особисто замало того, що один мій друг справедливо називає Київ “містом українських націоналістів, котрі розмовляють російською мовою”, мені хотілося б бодай трішечки культурної українськості, і не просто мови, а глибинних пластів, асоціацій, культурних кодів тощо). Ясна річ, що ані нинішня хвиля переселенців з Донбасу, ані рекрути з постколгоспного села, ані переконані “фанати” Леоніда Черновецького не спроможуться забезпечити ані першого, ані другого. Але знов-таки, це дотична до головної теми лінія.

А головне – в тому, що для збереження і розвитку Києва як міста зі своєю неповторною історією й аурою, для ствердження його як європейської столиці і як осердя та взірця нормального людського життя для цілої країни потрібні неабиякі зусилля всіх тих киян, які цікавляться ще чимось, крім підтримки політичної лінії чергового вітчизняного чи зарубіжного вождя і крім міри наповненості власного шлунку. Розумію, що це звучить надто вже патетично, але що ще можна сказати? Адже недавні сподівання на чесну і розумну владу, яку досить підсадити у владні крісла, щоб вона надалі сама автоматично працювала на благо громадян, виявилися надто вже наївними. Можливо, це у Швеції чи Норвегії можлива така влада, а у нас вона потребує не тільки періодичного контролю за собою за допомогою виборів, а і постійного тиску (часом брутального) на неї та відстежування кожної її значущої дії за допомогою залежних лише від споживача ЗМІ. Розумію, що створити такі механізми важко, та й кишені середніх киян підтримка діяльності великої мережі недержавних організацій і численних незалежних мас-медіа буде обтяжувати – але хіба не дорожчою в кінцевому підсумку виявляється наша байдужість до політики і до дій влади? Хіба небажання платити реальну ціну за незалежні газети й журнали не обертається своєю неминучою “темною стороною” – приреченістю або щодня читати пустопорожню й окозамилювальну пресу, або, за рецептом професора Преображенського, взагалі нічого не читати?

Ні, таки у словах Євгена Чикаленка, що Батьківщину треба любити не до глибини душі, а до глибини власної кишені, є не тільки романтичний, а й властиво прагматичний зміст. Бо ж здобути людські права можна лише у разі, якщо ти береш на себе людську й громадянську відповідальність. Французька мислителька ХХ століття Симона Вейль, як на мене, цілком справедливо зазначала, що обов‘язок онтологічно первинний, він передує у людському бутті будь-якому праву на щось, будь-якій угоді, будь-яким цілераціональним діям. Антуан де Сент-Екзюпері сказав про те ж трохи інакше: якщо ми когось приручили, ми відповідаємо за нього. А хіба весь світ культури не є “прирученим”? Та і натура, себто природа, - це не щось абстрактне, відсторонене від людини, а необроблена земля “при роді”, тобто при людській спільноті. Отож природно-культурне довкілля спільноти “кияни” зветься “Київ”, і ми відповідаємо за нього, як не поглянь на питання. В тому числі й до глибини кишені, підкреслю це ще раз. Бо ж громадянське суспільство дієве ще й тоді, коли ми вміємо і прагнемо вкладати кошти та інші ресурси безпосередньо в ті проекти, які вважаємо потрібними для себе і своїх близьких, а не передовіряємо цю справу чиновнику чи політику, навіть найкращому.

Я перепрошую за філософування, яке може видатися комусь нудним, і за відсутність списку готових рецептів поліпшення життя киян уже сьогодні... (втім, одна політична партія вже обіцяла таке поліпшення, куди мені конкурувати з нею!) – бо ж конкретні проекти і конкретні дії мають бути справою теоретиків і практиків громадських організацій. А читачам цього тексту пропоную керуватися максимою Нільса Бора, яку в СРСР приписали, звісна річ, Брежнєву Л.І, - “немає нічого більш практичного за добру теорію”, - а відтак компонувати цю теорію разом.

І при цьому не забути деякі засадничі речі. Скажімо, те, що киянами не народжуються, якщо йдеться про факт біологічної з‘яви на світ. Киянами стають, де б ви не народилися. Автор цих рядків, як і більшість теперішніх мешканців столиці, народився не тут і потрапив до Києва у віці семи років. І тривалий час був, так би мовити, стихійним киянином, - аж до повернення з армії, до студентського часу, коли мені пощастило на друзів, котрі прищепили смак до історії Києва, допомогли відчути ауру міста і побачити, хто із who у нашому місті. Враховуючи певне коло спілкування моєї родини, таке перетворення виглядало – раніше чи пізніше – неминучим, але дуже жаль, що це сталося не у шкільні роки.

Отож потрібна цілеспрямована адаптація не тільки не-киян за народженням, а й київської за народженням молоді до “справжнього” Києва. Як це зробити, коли відходять у небуття не лише унікальні знавці історії, як Михайло Брайчевський (не повертається язик назвати його “екскурсоводом по Києву”), а й краєвиди, споруди, матеріальні знаки самого Києва? Не знаю. Але все ж – як там із оснащеністю музеями на душу населення? І як там із безплатними екскурсіями у вихідні? Може, ефективніше бюджетні гроші витрачати не на роздачу злиденним пенсіонерам, а на “кування” молодого поповнення справжніх киян, тоді й не буде злидарів у столиці?

А скільки “нових киян” навіть і не підозрює, якими барвами може заграти їхнє місто, коли відчути його віковічний дух, його ауру? З іншого боку, як відчути цей дух, коли ніхто з можновладців не розуміє, що у будинку на розі Ярославова Вала і Володимирської має бути не абстрактний “магазин”, а саме Георгіївський гастроном, тоді як завод “Арсенал” – одна з інваріант міста впродовж останніх 200 літ? А куди дітися з “абстрактною” істиною, яку мусять знати всі городяни-європейці – що повинні існувати і розвиватися певні інфраструктури, які підтримують цивілізоване життя міста, тобто кінотеатри-книгарні-клуби-дитсадки-бібліотеки, ефективність яких ніколи не вимірювалася прибутком? І, нарешті, як втовкмачити в голови новітніх великих бізнесюків, що київська традиція сторічної (тобто добільшовицької) давнини вимагала віддавати без зайвих нагадувань щонайменше третину своїх доходів на благодійність та меценатство?

Отож бачимо, що просвітою тут не обійдешся – щоб Київ залишався і надалі “київським”, столичному громадянству таки доведеться брати владу у свої руки. Саме “громадянству”, а не просто мешканцям. А міське громадянство традиційно гуртується навколо середнього класу в усій його строкатості й розмаїтості, тобто тих, кого недовимерлі марксисти, ленінці, троцькісти та ґеварісти звуть “дрібна буржуазія” й – частково – “середня буржуазія”. Що цікаво, до речі, - всі ці ліворадикальні інтелектуали котять бочку більше на середній клас, ніж на великий капітал. Що ж стосується влади, то вона цей середній клас, що був основною “піхотою” Помаранчевої революції і мотором Майдану, або (у кращому разі) ігнорує, або мовчки нищить (влада теж складається з різних угруповань, але вони, трохи перефразувавши відомого політика, “безмірно далекі від середнього класу”. А тим часом Гегель і Маркс стосовно громадянського (або, як його звали в Україні сто років тому, горожанського) суспільства вживали термін Burgerliche Gesellschaft. І поки оті “дрібні буржуї”, вони ж “городяни”, вони ж “горожани”, не візьмуть у свої руки Київ, поки у них не виростуть достатні “політичні органи” для цього – навряд чи на українську столицю чекає щось добре.

Часу ж на позитивні трансформації залишається не так і багато. Чи вдасться зберегти культурне середовище Києва, коли викладачі шкіл одержують приблизно утричі менше середньої зарплати, а професори Університету імені Шевченка – на рівні хлопчиків-програмістів? Хто оновлюватиме Київ відповідно до його традицій, якщо ці традиції скоро, якщо не змінити ситуацію, нікому буде передавати молоді?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для " КИЯН"